Російський історик Ключевській небезпідставно вважав Андрія Боголюбського, князя Суздаля або Залісся, як називалася в ХІІ столітті сучасна Центральна Росія, першим власне російським князем. "З Андрієм Боголюбським великорос уперше вийшов на історичну арену", – писав російський історик Ключевський. Нещодавно від дня "виходу великороса на арену" минуло 850 років – 1156 року Андрій Боголюбський стає князем Залісся – Володимиро-Суздальського князівства.

Андрій Боголюбський

Із ХІІ століття нащадки старшого сина Володимира Мономаха – Мстислава Великого (1125-1132 рр.), княжили переважно в Україні та все ще періодично залежних від Києва Смоленську й Новгороді, а нащадки молодшого сина – Юрія Довгорукого – дедалі більш автономно керували в Заліссі (сучасній Московській та навколишніх областях Росії).

Чому ж така велика увага цьому князеві? Річ у тім, що до нього всі князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина ("отчина") – це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської, та частин Черкаської і Полтавської областей. Руссю в ті часи називалася лише ця територія Центральної України, а починаючи з кінця 12 століття – й Західна Україна. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) Руссю не вважалися, а, отже, не були й Батьківщиною чи отчиною для князів-Рюриковичів.

Всі князі династії зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть із тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.

Літопис повідомляє зворушливу історію, коли князь Ростислав, онук Володимира Мономаха, який все життя княжив у далекому Смоленську, відчувши, що вмирає, сказав: "Не можу я тут лягти. Повезіть мене до Києва. Якщо мене Бог візьме в дорозі, то покладете мене, за отчим благословінням, у Церкві святого Феодора (у Києві). Якщо ж Бог відпустить недугу сю, то пострижуся в Печерському монастирі".

Коли іншого князя – сина Володимира Мономаха, прагнули вигнати з Русі й відправити до Курська, він сказав: "Я волю на своїй отчині смерть прийняти. Краще мені смерть з дружиною на своїй отчині й дідизні узяти, ніж Курське княжіння".

Саме Андрій Боголюбський, засновник села Боголюбово під Суздалем, та його нащадки, переступили цю традицію, якій усі князі династії Рюриковичів були вірні три століття – вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Читайте також: Маємо вже двадцять другу війну із московитами – історик

Батько Андрія Боголюбського, Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Однак Юрій Довгорукий був князем-невдахою – його тричі виганяв із Києва молодший від нього Ізяслав Мстиславич.

Син Юрія Довгорукого Андрій уже не хотів жити на Русі. "Пішли додому затепло, на Русі нам місця нема", – казав він батькові, який попри все тримався мрії про Київ. Андрій Боголюбський, вихований усе життя в Суздалі, вже не вважав Русь своєю Батьківщиною. Тим паче, що він був сином половчанки, дочки хана Аєпи. Зовнішність суздальського князя, відтворена радянським ученим Герасимовим за його останками, досить характерна для походження князя. А на той час більших ворогів, ніж половці, у Києва й Русі не було. Сам Андрій Боголюбській у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів половців – основного ворога Русі.

Водночас головною причиною опозиційності Суздальського Залісся проти Русі були не родинні зв'язки князів із половцями, а природні геополітичні інтереси нового народу, який народився в Заліссі від сплаву фіно-угорських племен під впливом церковнослов’янської мови та первинної київської адміністрації. До речі, назва Суздаль, як і більшість власних назв Центральної Росії, має фіно-угорське походження.

Кияни у відповідь теж не злюбили Андрія Боголюбського. Через це після того, як по смерті Ізяслава Мстиславича на княжіння в Київ таки потрапив Юрій Довгорукий, Андрій постійно сидів у фортеці Китай-город, що була на місці сьогоднішньої Китаєвої пустині, сьогодні – в межах міста.

Через те, що він жив у фортеці Китай-городі та майже не виходив із неї, кияни й брати-князі прозвали його "Китаєм".

Річ у тім, що слово "кита" староукраїнською мовою означає плетіння (звідси, наприклад, слово "китиця"). Усі містечка-фортеці на Київських горах віддавна мали штучні укріплення, зроблені з переплетених дерев‘яних каркасів, заповнених землею. Залишки такої стіни від VI-VII століття вчені знайшли на Старокиївській горі, біля сучасного Історичного музею. Поверху такі стіни мали критий хід – заборола з бійницями. Ззовні стіна обмазувалася глиною (аби уникнути підпалу), та фарбувалася вапном (українські хати мали приблизно таку ж конструкцією стін). Вся фортеця мала вигляд білокам‘яної, сяяла на сонці й гарно увінчувала пагорби. За бойовими властивостями така стіна не поступалася кам‘яній: каміння з пороків – камнеметів – просто в‘язло в ній, тоді як кам‘яну стіну вони розбивали. Основним недоліком таких фортець була недовговічність стін, їх часто треба було лагодити.

Під час мандрівок у Монголію наші князі побачили велику китайську стіну, і назвали всю тамтешню країну звичною назвою – Китай.

В Україні "білокам‘яні" фортеці увінчували київські гори: Боричів, Старокиївську, Дитинку, Хоривицю, Щекавицю, а також Білгород (нині село Білогородка на околиці Києва), Вишгород, Родень, Витичів, Переяслав і чимало інших українських міст – зокрема й Китай-город, у якому закрився Андрій Боголюбський під час князювання в Києві його батька. Після смерті Юрія Довгорукого протистояння між киянами та суздальцями-"залішанами" тільки загострилося. Як пише літопис, суздальців було вибито в Києві та по всіх містах Русі.

У 1169 році князь Китай захопив Київ, відбивши його у Великого Київського князя Мстислава Ізяславича, сина головного ворога Юрія Довгорукого. Перед тим Андрій Боголюбський утік з Русі до Суздаля, викравши ікону Вишгородськой Богоматері, яка тепер в Росії називається Володимирською.

Захопивши Київ, суздальській князь влаштував небувалий розгром. Літопис пише: "І грабували вони два дні весь город – Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому й нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна силу, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали ... Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін і туга, і скорбота невтішна, і сльози бесперестанні. Це ж все зроблено за гріхи наші".

Читайте також: Розгром суздальців під Вишгородом: як Мстислав Хоробрий здолав Андрія Боголюбського

Літописець називає військо Андія Боголюбського "поганими”. Так у літописах називають лише іноземців, та й то язичників.

Після такого тріумфу князь Китай розперезався. Він навіть почав наказувати князям київської династії. Правда, отримав відкоша.

Андрій Боголюбській сказав Роману (сину саме того Ростислава, який їхав умирати до Києва): "Не ходиш ти в моїй волі з братами своїми, так піди ти з Києва, а Давид – із Вишгорода, а Мстислав – з Білгорода. А ось вам Смоленськ, їм і поділіться".

Очолив опір Мстислав. Як пише літопис, "Мстислав від юності звик не боятися нікого, а тільки Бога одного берегтися. І повелів він, Андрєєвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову і бороду, сказавши йому: "Іди ж до князя свого і скажи йому: "Коли ти з такими словами прислав не яко до князя, а як до підручної і простої людини, то що ти задумав, то і роби. Хай Бог розсудить". Андрій зібрав воїв своїх – ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців і новгородців, і рязанців – і порахувавши їх, знайшов, що їх п'ятдесят тисяч. І послав він, сказавши їм: "А Мстислава схопивши, не учиніть же йому нічого, а приведіть його до мене".

Як пише літопис, під Вишгородом "Мстислав ударився з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші супротивники, побачивши [це], оточили його, тому що Мстислав в'їхав в них із невеликим військом. І тоді змішалися обидва, і велике було сум'яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чутний] був дзвін зброї, від великого пилу не впізнати [було] ні кінного, ні пішого".

Киянам допоміг луцький князь Ярослав Ізяславіч, точніше слух про нього: "І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світанку, в сум'ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і немало мужності показав з мужами своїми".

Цей розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 року.

Як пише вітчизняний літопис, "так повернулася вся сила Андрія, князя суздальського, а зібрав він всі землі, і безлічі воїв не було числа. Прийшли вони зарозумілими, а покірливими відійшли в доми свої. Сим так і збулося слово апостола Петра, який сказав: "Той, хто підноситься – змириться, а хто упокорюється – піднесеться". У Заліссі, як це часто траплялося й у майбутньому, зовнішня поразка створила внутрішні проблеми для влади. Народ не пробачив їй провалу в підкоренні інших земель. Незабаром після вишгородської поразки, 28 червня 1174 року, Андрія Боголюбського вбили змовники, й тіло князя лежало на вулиці, поки народ грабував хороми. Прикметно, що дорікати змовникам і ховати князя залишився тільки його придворний киянин Кузьмище Киянин. Так завершився життєвий шлях князя Китая – засновника Росії.