Тільки не треба про те, що ми встигаємо в останній вагон, що ми відстали мало не назавжди, що ми за сукупним інтелектом уже країна третього світу, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Навчатися ніколи не пізно. Он японці почали колись практично з нуля (Революція Мейдзі) й за 100 років перетворилися на одну з найрозвиненіших держав світу. Ще кращий приклад: Китай свого часу звів зі світу геть усіх своїх інтелектуалів і навіть відносно освічених ("культурна революція"), а нині це один із не лише економічних, а й інтелектуальних лідерів, до речі, попри комуністичну диктатуру. Аби було бажання.

Нам є чим похвалитися: три чверті українців мають вищу освіту, за цим показником країна посідає десяте місце у світі (принаймні так було три роки тому). Висновки? Так отож! Усі знають, що в наших науковців досить скромний індекс цитованості, що на наших високочолих не сказати, щоб був аж такий уже попит у провідних think tanks світу, що наші колись надпотужні дослідницькі центри ледве жевріють, а середній вік їхніх працівників давно наблизився до пенсійного.

Читайте також: Новий освітній закон – крок до суспільства освіченого загалу

Стоп, а як же наші айтішники? Кажуть, на них буквально полюють у Кремнієвій долині. Не все так просто: справді, залишилося кілька технічних вишів, де збереглися традиції, школа, належний рівень викладання і драйв, але й тут ми не робимо погоди, а здібним українським програмістам (зазвичай ідеться саме про них) не обов’язково доручають ключові ділянки розробок, здебільшого вони працюють на підряді й виконують роботи, визначені кимось іншим. Що ж до вітчизняної гуманітаристики, то тут, перепрошую, ми не те що не пасемо задніх – ми взагалі нікого не пасемо, на світовій науковій мапі філософії, лінгвістики, антропології, мистецтвознавства нас не видно.

Ну й головне: загальний рівень вищої, а надто середньої освіти в країні залишається буквально печерним. Усі безтурботно сміялися, коли з’ясувалося, ніби половина росіян вірить, що Сонце обертається навколо Землі, але якби ми влаштували в себе аналогічне опитування, то не факт, що результати кардинально відрізнялися б від високодуховного сусіда.

Нічого дивного, наша школа за своєю моделлю залишається прусською гімназією часів Бісмарка, яку запозичила Російська імперія в момент рідкісного протверезіння. Відтоді ця модель пройшла кілька ребрендингів, органічно відкидаючи будь-які новації та зберігаючи недоторканим своє авторитарне, інерційне ядро. Ніякої інтелектуальної спраги, тим паче сучасного критичного світогляду вона прищепити не здатна (втім, це не означає, що її треба розвалити, тут має бути довга гра).

Що ж до вищої школи, то колишні технікуми, які поспіхом акредитувалися й повісили на фасад горді таблички "Академія" або на лихий кінець "Університет", тільки розбещують викладачів разом зі студентами. Абсолютна більшість цих закладів – звичайний бізнес, а процес передачі знань зводиться до збирання старостами хабарів на користь того чи іншого доцента в обмін на підпис у заліковці.

Читайте також: Чому не знати чогось – аж ніяк не соромно

Тут варто застерегти від звичної орієнтації на Захід як джерело всіх наших надій і взірець усіх наших дій. На жаль, у більшості європейських та американських університетів при владі нині постарілі активісти паризьких барикад зразка 1968 року або "Вудстоку"-1969. Ліволіберальні постмодерністи примудрилися принизити авторитет позитивного знання в гуманітарних галузях, висунувши на перший план такі корисні, але аж ніяк не передові й не визначальні дисципліни, як гендерні або постколоніальні студії. Епоха постправди визріла не в парламентах і не в офісах міжнародних банків, її виплекали кафедри філософії поважних вишів.

А втім, попит на науку є. Відеолекції з астрофізики кембриджських професорів набирають мільйони переглядів, різноманітні курси з дисциплін, які навряд чи знадобляться успішному нью-йоркському гіпстерові, – від популяційної генетики до історії середньовічної Японії, – перетворилися на потужну "паралельну" галузь освіти. Навіть у Києві, Харкові, Львові, Одесі зустріч із відомим істориком чи літературознавцем збирає час від часу повні зали. 

Освіта й самоосвіта – глобальний тренд. Культ знання, престиж інтелекту – ці гасла витають у повітрі, їх варто лише підхопити й спрямувати в мирних цілях. Якщо хтось думає, що проблема тільки в підвищенні державних асигнувань, мушу розчарувати: за рейтингом видатків на освіту у відсотках ВВП Україна випереджає Німеччину, Японію та Південну Корею. І хоча всім зрозуміло, що в абсолютних цифрах ці обсяги незіставні, йдеться все-таки про зміни в мізках, про пріоритети й парадигму. Світоглядні цінності проти пива й попкорну – таким бачиться сьогодні цивілізаційний вибір України. Доказів від зворотного годі шукати: ген там, на Сході.