У кожній родині є хтось, хто не нагулявся. У нашій – це бабуся. Після смерті діда шість років тому ми перевезли її до себе. Мої батьки кажуть, що це доля так мститься їм за відсутність явних підліткових проблем з обома дітьми. Тобто зі мною та сестрою.

У липні, отримавши пенсію, вона на тиждень гайнула з найкращою подругою на море. Вимкнула телефон і ввімкнула його тільки тоді, коли в неї скінчилися гроші. Мама ледве не збожеволіла. Довелося їхати їх забирати. При цьому тато реготав і просив бабусю наступного разу взяти його з собою.

Читайте також: Одне з найяскравіших вражень від США – це пенсіонери

У неї, до речі, діабет. І коли лікар почав їй про це із суворим обличчям розповідати і перелічувати, чого саме їй не можна, вона його перервала:

– А що буде, якщо я буду це їсти?

– Ви можете померти, – з найбільш трагічним і загрозливим виглядом сказав лікар.

– Та невже? Справді? Тобто у 86 років є така ймовірність?

Словом, вона коле інсулін і їсть що хоче.

Читайте також: Дві важливі мудрості нашого життя

Вона грає з мужиками в парку в шахи – й виграє! Вона співає в хорі "Веселі бабусі", ходить по театрах і відвідує усі міські безкоштовні заходи.

А недавно завела собі нового бойфренда – на вісім років молодшого за себе. Тепер вони відриваються удвох. Минулих вихідних він частував її перегонами на квадроциклах. А потім вони під добру вечерю випили два літра домашнього вина і поснули, обіймаючись перед телевізором, де й були заскочені нами, як пара підлітків, коли ми повернулися з дачі. У такий спосіб діда Микола відрекомендували родині. Мамі, якій відібрало мову, онукам, які тихо офігєвали, й татові, який просто реготав, як завжди.

Просто моя бабуся любить життя.