І вчора вночі, і сьогодні вранці начиталась коментарів щодо ДТП у Харкові.

Як завжди, думки розділились. "А ви шо, нікада педалі не плутали? З кім не буває?", "Шо ви одразу накинулись на дєвочку? Ну і шо шо їй 20 год? Ну і шо шо у неї тато (хто там він у неї?).

Читайте також: В Європі шоковані трагедією в Харкові. ФОТОФАКТ

Різного понаписували, таке. І розслідування провели, і чек перевірили (офігенний доказ, да). Хтось від гніву плющився, бо немає ради на такі випадки, є тільки впевненість, що ніхто не понесе відповідальність.

А я в таких випадках завжди думаю про тих, хто вже нічого не напише і не скаже.

Волею-неволею уявляю себе на їх місці. Ось я, мені умовно 28 років, я стою на пішоходному переході, чекаю зеленого світла, подумки десь, не тут. Наприклад, думаю про те, що хочу нове пальто і що коханий давно не дзвонив, а я хвилююсь.

А ще треба буде доробити якісь справи на завтра. І мама приготувала вареники на вечерю. А подруга Іра завела нового бойфренда. А мій чого досі не набрав, ну що за людина? І чому так холодно? Осінь і у мене гарні кросси.

Один навушник не працює, незручно, треба купити нові. А потім - якась мить і все. Все обривається на тому, як чиєсь авто разом вирішує питання пальто, навушників і недороблених справ. І продовжується десь на інших кінцях великого міста, де мама чекає з варениками, коханий марно набирає номер, а подруга Іра дізнається про все з інтернету. 

Читайте також: Отрезвляющее зрелище по-американски на фоне трагедии в Харькове

І так по черзі я, попри намагання не думати про це, проживаю останні хвилини шістьох життів.

І мені просто не хочеться знати, як воно, коли ти плутаєш педалі, з ким не буває.