Кілька тижнів, тому під час душевної розмови з одним дуже відомим і впливовим європейським політиком, довелося почути таку річ: "Реформи в Україні сьогодні не є таким очевидним пріоритетом для ЄС, оскільки нас більше цікавить доля реформ у самих країнах ЄС". Список занепокоєнь цього політика мав свої ім'я – Качиньський у Польщі, Орбан в Угорщині, Фіцо в Словаччині. Якщо після виборів у Чехії до цього списку додасться Бабіш у Чехії, то занепокоєння старожилів ЄС щодо долі європейських реформ охопить усю Вишеградську четвірку. Нагадаю, це саме та четвірка, країни якої часто називали євроінтеграційною моделлю для України. Формат Вишеград + Україна задумувався не в останню чергу з тією ж метою, з якою ж у свій час задумувався формат Веймарський трикутник + Польща – дружно допомагати Україні інтегруватися до ЄС.

Читайте також: Акція незадоволених громадян: хто може стати новим прем’єром Чехії

Наскільки й далі ці країни можуть бути моделлю для України, якщо ще кілька років тому чеські колеги, посилаючись на друзів в оточенні Бабіша, другої найбагатшої людини в Чехії, говорили: він хоче бути як Порошенко в Україні – бізнесмен, який керує країною. З однією тільки відмінністю – бізнес він не обіцятиме продавати. Мовляв, його й так підтримають, для чого ускладнювати собі життя. Чи означає це, що українське суспільство, для якого продаж бізнесу Порошенка став принциповим питанням, вибагливіше за чеське?

Друге – значно важливіше питання: наскільки країни Центральної Європи можуть бути символом необоротності реформ? Тривалий час вважали, що якщо зведена до мінімуму корупція й установлено верховенство права, то будь-який уряд, який приходитиме до влади внаслідок демократичних виборів, не здатний буде відкотити ситуацію назад. Виявилося, що все не так просто. У Словаччині лише минулого тижня вперше з моменту членства в ЄС засудили за корупцію двох великих риб – на 9 і 12 років посадили колишніх міністрів будівництва і розвитку. У Польщі багатотисячними мітингами довелося захищати верховенство права, коли правлячий уряд активно просував явно сумнівну з позицій збереження незалежної Феміди судову реформу влітку цього року. У Румунії нещодавно довелося виходити на вулиці, аби зашкодити новому урядові відіграти назад одну з найуспішніших антикорупційних реформ останніх десяти років у Європі.

Читайте також: Східне партнерство: потреба перезавантаження

Чи означає все це, що марно тішити себе ілюзіями про необоротні реформи? Мовляв, іще трохи, ще кілька важливих кроків, і мета про омріяну точку неповернення буде досягнута, й уже нарешті заживемо. Але чи не видається так, що єдиний спосіб забезпечити необоротність тієї чи іншої важливої реформи – це бути на її сторожі, виявляти готовність захищати її на різних рівнях? Інколи – кількома резонансними заявами чи публікаціями в медіа, а інколи й багатотисячними протестами, як було нещодавно в Польщі та Румунії. І чи не лише високий суспільний рівень готовності захищати ту чи іншу реформу наближає її зрештою до необоротної? Серйозна дискусія, якої, як на мене, все ще бракує в Україні.