Під прикриттям численних стереотипів руйнуються тисячі українських родин, зазначає у своєму блозі на "Новому часі" нардепка Ірина Суслова. Говорячи про стереотипи й міфи щодо домашнього насильства на думку передусім спадає хрестоматійна фраза "б’є, значить любить". На щастя, сучасне суспільство не толерує сам факт насильства в родині, проте й досі сповідує низку переконань, які дозволяють заплющити очі та просто не помічати проблем.

Насильство вдома – це справа лише чоловіка та дружини

"Виносити сміття з хати" ніхто не поспішає, і люди це схвалюють. Жінка може роками терпіти знущання, але знатимуть про це хіба що найрідніші чи найближчі друзі, а іноді не знатиме взагалі ніхто. Залучення до вирішення проблеми сторонніх осіб – соціальних працівників, психологів чи правоохоронців – різко засуджується, адже це, мовляв, руйнує сім’ю. Те, що вона вже зруйнована людиною, яка практикує насильство, нікого чомусь не хвилює. Більше того, представники поліції, прокуратури, суддівського корпусу також вважають, що не слід втручатися у внутрішньородинні з'ясування стосунків без крайньої необхідності.  

Домашнє насильство притаманне лише неблагополучним родинам

Цей міф дозволяє заплющувати очі на тисячі випадків, коли чоловік б’є дружину в досить забезпеченій родині, при цьому він не є алкоголіком чи наркозалежним. Тобто домашнє насильство не знає соціальних меж, воно поширене як у сім’ях бідняків, так і в родинах мільйонерів. Причому в останньому випадку проблема помножується на цілковиту безкарність кривдника, який впевнений, що зможе купити суди й не боїться покарання.

Немає слідів – немає насильства

На жаль, кривдника, який не залишив явних ознак побиття, сьогодні дуже важко покарати. А ми знаємо, що деякі "віртуози" натренувалися таким чином, щоб жодного синця не було. Крім того, насильство не можна зводити лише до фізичних травм. Існує психологічне, економічне, емоційне насильство, сталкінґ, які завдають не меншої, а то й більшої шкоди жінці.

Читайте також: Чи готові жінки-переселенки протистояти насиллю. ВІДЕО

Б’ють, отже заслужила

Дехто чомусь вважає, що погано випрасувана сорочка, пересолений суп, криве слово чи інші "провини" жінки вартують того, щоб її лупцювали. Насправді в родині жодне слово, дія чи бездіяльність жінки не заслуговують на рукоприкладство та приниження. Якщо партнерів не влаштовують стосунки одне з одним, завжди існують цивілізовані методи їх налагодити або ж розірвати. Насильство приходить у сім’ю через слабкість партнера та його бажання компенсувати цю слабкість за рахунок іншого, того, хто незахищений і не зможе протистояти пресингові.

Цього більше не повториться

Так часто кажуть люди, які в родині вперше підняли руку на жінку. Насправді дуже рідко домашнє насильство обмежується одиничним випадком. Як правило, кривдник відчуває страх жертви і це підштовхує його до нових насильницьких дій. Тому вже перший прецедент побиття чи психологічного тиску мусить насторожувати. І краще розставити усі крапки над "і" з самого початку, ніж чекати, поки насильство зруйнує життя.

Законну дружину чоловік не може зґвалтувати

Люди, які так вважають, вбачають у жінці різновид рухомого майна. Одначе зґвалтування є злочином, незважаючи на те, хто й де його здійснив. Штамп у паспорті не дає права чинити наругу над дружиною. Це регламентують Кримінальний та Сімейний кодекси України.  Якщо жінку примусили до близькості без її згоди, користуючись силою, за це слід карати так само, як і за зґвалтування чужою людиною. На жаль, наша правоохоронна й судова система до цього не готова. Вона часто трактує усі відносини між чоловіком і дружиною вдома як їхню приватну справу й карає злочинця лише у випадку вбивства чи тяжких каліцтв. Проте зґвалтування в родині завдає жінці не лише неймовірно тяжких фізичних, але й моральних наслідків. Часто це провокує величезний стрес, глибоку депресію, а іноді доводить людину до самогубства. 

Терпить насильство, отже заслужила

Є родини, де вакханалія знущань, принижень і побоїв триває роками, а іноді й десятиліттями. Причому з часом кривдник все більше відчуває "смак крові" жертви й цілком підкорює її собі. Тому жінка впадає в цілковиту апатію та не здатна порвати зв’язки з тим, від кого зазнає страждань. Нерідко цьому сприяють об’єктивні обставини. Людині просто нікуди йти – немає житла, грошей, роботи. Діти стають фактором, заради яких, пропри все, жінка намагається зберегти сім’ю. При цьому вони теж зазнають психологічних, а іноді й фізичних травм, що негативно впливає на їхнє подальше життя. Питання можна вирішити розбудовою мережі притулків для жінок, що зазнали насильства. Саме це передбачає Стамбульська конвенція, яку ніяк не може ухвалити Верховна Рада.

Читайте також: Навіщо Україні потрібна Стамбульська конвенція

Лише жінки стають жертвами домашнього насильства

Жінок, які зазнали різних видів насильства від чоловіків, дійсно переважна більшість, але це не означає, що немає зворотних випадків. Як правило, вони стосуються емоційного насильства. На перший погляд це не так страшно як побиття чи зґвалтування, але тривале приниження, емоційний пресинг є повільними вбивцями сімейного благополуччя.

Домашня сварка й домашнє насильство – одне й те ж

Таким стереотипом усі факти застосування насильства в сім’ї зводять до банальної родинної суперечки. Мовляв, що тут такого – посварились і помирились. Насправді, родинний конфлікт – це разова річ, він виникає навколо певної проблеми, яку можна вирішити, й не передбачає застосування сили до партнера. Тоді як домашнє насильство – це системна поведінка одного зі членів родини стосовно іншого, бажання його мати владу, контролювати та примушувати до певних дій чи бездіяльності, принижувати особистість людини.

Із домашнім насиллям боротися марно, воно завжди існувало й існуватиме

Типовий стереотип, щоб виправдати власну пасивність та апатію до проблеми. Дійсно, домашнє насильство існує стільки ж, скільки існує людство. Але людина тому й зветься людиною, що здатна еволюціонувати, вчитися на власних помилках, долати тваринні інстинкти, гуманізувати свою поведінку. Лише за останні сто років ми зробили величезний крок уперед у забезпеченні рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Тому орієнтуватися на зразки столітньої давнини – це щонайменше дивно. Чудово розумію, що ідеал, коли домашнє насильство цілком зникне, наразі недосяжний. Але люди здатні мінімізувати це явище. Адже одна справа, коли кривдник стає вигнанцем для суспільства, й зовсім інша, коли на його дії дивляться крізь пальці.

А тому мусимо, попри всі перешкоди, впровадити в Україні апробовані механізми, які нам пропонує Стамбульська конвенція. Мусимо зробити так, щоб домашнє насильство стало ганебним винятком, а не поширеним правилом в українських родинах.