У конфлікті між президентом та очільником МВС причин зрозумілі, наслідки – сумні. 

Тиждень, що минає, дав народові привід забути бодай коротко про початок опалювального сезону та відтермінування до кінця листопада нарахування субсидій.

Аякже. Битва титанів.

Людям завжди цікаві дійства, подобні до конфлікту між президентом Петром Порошенком і міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим. Країна спостерігає за політичною "Санта-Барбарою" через екрани та монітори, з яких увесь аналітичний бомонд транслює версії, припущення, конспірологію про причини, перебіг конфлікту, його залаштункових диригентів і виконавців...

Головним питанням для багатьох чомусь є примітивне – "хто – кого?" Враження таке, що невдовзі запрацює тоталізатор...

Читайте також: Як агент НАБУ "Тетяна" розвела підозрюваного у справі "рюкзаків Авакова"

При цьому подивитись у корінь – що усе все означає і які наслідки матиме для країни і суспільства, – бажаючих небагато.

Нині іде спроба примітивізувати системний конфлікт. Натягнути образ такого собі інформаійно-політичного шоу на явище, що насправді є ганебним, принизливим процесом – відображенням істинних стосунків і звичаїв всередині нинішньої влади.

Дехто проводить паралелі між нинішнім конфліктом Порошенка з Аваковим та відомими "високими стосунками" Ющенка з Тимошенко, – натякаючи на те, що такого кшталту конфлікти не є чимось унікальним, буває...

Але, як на мене, між згаданими подіями є відчутна різниця. Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко існували в умовах жорсткого ідеологічного, можливо навіть світоглядного конфлікту. Вони мали різні погляди на алгоритм розвитку країни та механізми управління процесами в державі. Це були носії різних темпераментів, значною мірою – внутрішніх цінностей. Принаймні, таким був їхній конфлікт у зародку. Це вже потім він переріс у площину боротьби за владу, що можна було розглядати як політико-правовий конфлікт між президентом і прем'єром.

Чи є політика у нинішньому протистоянні президента та ключового силового міністра? Якщо і є – вона глибоко вторинна. Тут немає різниці світоглядів, неспівпадіння внутрішніх цінностей. Порошенко і Аваков мають більше спільного, ніж відмінного. Їхні погляди, засоби прийняття рішень, ключова бізнес-складова у будь-якій справі – свідчення того, що мова іде про конфлікт двох політичних корпорацій. Це змагання не за право реалізувати свої погляди на розвиток країни, на досягнення миру. Впливи і повноваження – єдине, що лежить в "наплічнику" цього конфлікту.

Небезпека теперішньої ситуації у тому, що головними її фігурантами є люди, на яких покладена виключна відповідальність за правовий порядок в державі. Який, – не відкрию Америки – ними ніяк не забезпечується. Натомість у війні за розширення сфер впливу, демонструється затятість, яку хочеться побачити у справах більш конструктивних і великих. Тут все дуже прозоро: від самої справи про "золоті наплічники", яку слідчі "консервували" два роки в очікуванні потрібного моменту, до спроби блокування силами МВС роботи НАБУ.

І тут усі намагання аналітиків шукати "третю силу" (наявність якої справді є цілком можливою), аналізувати вірогідність руйнування парламентської коаліції (якої і без того не існує) та дочасних виборів (які є спільним жахом для обох корпорацій) – є вторинними. Адже питання "хто – кого", як на мене, має чітку відповідь.

Вони – нас. Суспільство і державу.

Бо цей конфлікт остаточно руйнує надії суспільства на спроможність нинішньої "еліти" конструктивно і спільно працювати на державний інтерес. Цей акт політичного ексгібіціонізму, при критично низькому рівні довіри до існуючих владних інститутів, остаточно вбиває навіть залишки надії і довіри у нашому суспільстві.

Між іншим, Арсен Аваков кілька років тому говорив, що влада, яка прийшла на хвилі Революції Гідності, ніколи не повторить помилки, що звела нанівець здобутки Помаранчевої революції.

Читайте також: Син Авакова, Яценюк та ряд нардепів від Народного Фронту стали нічними гостями МВС УКРАЇНИ, - схеми

На жаль, ці свої посили 2014-го року він забув.

Попри усі розмови, історія так нічому і не навчила учасників цього конфлікту.

Інстинкт захисту власних інтересів у ситуації, яку ми бачимо, переміг. Такою мірою, що люди навіть перестали вже імітувати "командність", єдність і спільні цінності, відкривши суспільству усі свої вади, справжні мотиви, демонструючи повну відсутність політичної культури.

Під час війни та небувалого рівню злочинності дві політичні корпорації затято чубляться за збереження і розширення своїх позицій. Вони однакові, для кожного це – бій з власною тінню.

Тому у цьому конфлікті не буде того, хто виграє. Тим більше, що він затягує, як у воронку – услід за наплічниками пішли бронемашини... Далі, за законами жанру, якщо не зупинитись, підуть танки, літаки, ракети і супутники...

На цьому тлі наша спільна надія полягає у тому, щоб завдяки подібним внутрішньовидовим конфліктам, суспільство навчилося надалі розпізнавати тих, хто буде думати про людей, про сенс існування державної влади, який полягає у тому, щоб виживати спільно заради розвитку. А не керуватися лише власним самозбереженням у владі.