Я боюсь, що ми (і влада, й експерти, й суспільство) не усвідомили, що проблеми із Сербією, Польщею, Угорщиною й менш помітні проблемочки з іншими державами й народами, з якими ми не маємо реальних причин для конфронтації, це не ізольовані випадки.

Ми дожили до першої серйозної ціннісної кризи. Раніше не могли, бо раніше Україна не мала національних пріоритетів, не намагалася проводити внутрішню та зовнішню політику на підставі цих пріоритетів. Кому, куди, як і за скільки продавати газ, нафту, зерно чи зброю, природно, не були національними пріоритетами.

Читайте також: Чому Польща вирішила "повоювати" з Україною

Тепер же ми нарешті дожили до того, що зацікавились "чиї сини, яких батьків". І виявилось, що деякі відповіді, які ми для себе знаходимо, не влаштовують навколишній світ (про Росію просто мовчимо).

Про європейську інтеграцію у нас більше йшлося в контексті економіки, торгівлі, демократії, а якщо і прав людини, то радше сексуальних меншин. А ось тепер справа дійшла й до значно складніших питань, пов'язаних з етнічністю й історією.

Читайте також: Домашнє завдання для українців, угорців і поляків

Простих відповідей на наші проблеми немає. Але хотілось б, аби як мінімум наша офіційна дипломатія задумалася над комплексністю наявної проблеми, подумала й подискутувала в суспільстві про те, що для українців важливіше, пріоритетніше, чим ми можемо пожертвувати, а що маємо відстоювати до кінця. Інакше будь-які компроміси не будуть підтримані, а домовленості з іноземними партнерами не принесуть полегшення, не дадуть відчутних результатів.

А на компроміси десь і з кимось йти доведеться. Ми ослаблені, а тому не лише воювати, але й ефективно протидіяти всім і відразу не зможемо.