Головний нерв дискусій щодо Революції Гідності полягає у визначенні її статусу. Для когось це кривавий переворот хунти, а для когось це волевиявлення громади. Для одних революція була поразкою України, для других революція була перемогою України. Комусь досягнення революції здаються дуже малими, а комусь – великими та надзвичайними. Хтось вважає, що революція закінчилася, а хтось вважає, що вона триває.

Чому важливо аналізувати статус революції?

Четвертий рік поспіль я намагаюся аналізувати Революцію Гідності напередодні її річниці: 19 листопада 2104 року стаття "За лаштунками революції-2014", 20 листопада 2015 стаття "Революція Гідності – два роки після початку", 22 листопада 2016 року стаття "Рушійні сили історії та революції".

Отже основна боротьба, яка велася весь час і ведеться зараз навколо революції може бути зосереджена в оцінці її статусу: Революція Гідності все ще діюча чи вона отримала статус "меморіальної революції".

У мене є доволі проста та логічна відповідь – допоки революція не досягла своїх цілей, не виконала всі свої завдання, не отримала бажані для більшості оцінки, вона не може отримати статус "меморіальної".

Чотири роки – це якраз час, щоб підводити попередні підсумки революції, бо і Велика Французька і так звана "Руська революція 1917" за чотири роки вже мали очевидні результати.

Читайте також: Руслана: Мені бракує культурної революції. Давайте знімемо з себе шаровари

Я хочу до четвертої річниці черговий раз зробити аналітичну оцінку статусу Революції Гідності, з розпачем переживаючи оцінки влади та провладних експертів.

Мені здавалося, це ж не важко – взяти і з чистим серцем оцінити: що вдалося, а що не вдалося. Якщо щось не вдалося, то це не обов'язково провина того, хто оцінює. От коли оцінки зробленого подаються як лише перемога (хоча все робиться і не так швидко, як хочеться людям), тоді не просто закрадається сумнів, а народжується упевненість: той, хто бачить лише перемоги там, де є і поразки, однозначно винуватий у цих поразках.

В своїй статті до 2-ої річниці революції я показав основні напрямки революції, з яких складалася Революції Гідності: 1) геополітична; 2) антиколоніальна; 3) антиолігархічна; 4) національна; 5) громадянська. Можна додати ще один напрямок – 6) соціально-економічна.

Чотири з цих революцій є процесуальними – геополітична, національна, громадянська, соціально-економічна, бо в них можна говорити лише про якісь проміжні результати. Дві з цих революцій є становими, тобто такими, що фіксують стан, – антиколоніальна (Україна є колонією чи вже ні), антиолігархічна (є домінуючи вплив олігархів чи нема).

Давайте подивимося, що нам вдалося і що не вдалося по всіх цих напрямках.

Геополітична революція

В цьому сенсі спочатку розглянемо основні геополітичні наслідки Революції Гідності.

1. Підписання та вступ в дію асоціації з ЄС як геополітична переорієнтація України з Росії на Європу призвело до впровадження європейських стандартів в Україні, але це поки що не збільшило інвестиції в Україну, і це поки що не пришвидшило прихід європейського та світового бізнесу на ринок України.

2. Введення безвізового режиму України з ЄС призвело до значного відтоку трудових емігрантів з України. Це найболючіше вдарило по медицині, особливо на тлі так званої медичної реформи, в яку не повірили, перш за все, медики.

3. При цьому Україна у зовнішній політиці, зокрема у питаннях війни з Росією, змушена значно більше орієнтуватися на США, ніж на Європу, оскільки в Європі почалися процеси архаїзації та посилення націоналістичних рухів.

4. Процеси декомунізації, українізації та незалежної гуманітарної політики в Україні конфліктно сприймаються у сусідніх країнах, що призвело до напруження стосунків з ними (Польща, Угорщина, Румунія і т.д.).

5. У українського правлячого класу досі відсутня концепція зовнішньополітичної безпеки, відтак ряд проблем досі не мають рішення: проблема "ядерної парасольки", проблема військового блоку (НАТО чи власна система міжнародної безпеки), проблема покарання Росії за військові злочини тощо.

6. Також у українського правлячого класу немає не те що відповіді на проблеми, але навіть немає усвідомлення масштабу кризи Європи, щодо викликів якої потрібно формулювати принципово нову політику інтеграції в ЄС (чи можливо навіть життя України в ситуації дезінтеграції ЄС).

7. Немає відповіді у України на китайську експансію та на проблему "емігрантського потяга", яка з'явилися саме в зв'язку з безвізовим режимом (поляки – в Німеччину, українці – в Польщу, жителі ще бідніших країн – в Україну). Це нова проблема, Україна її не аналізує і не готова відповісти на цей виклик.

Антиколоніальна революція

Тепер сухо і формально про антиколоніальні досягнення Революції Гідності.

1. Російська агресія зупинена, "Мінський процес" дозволив заморочити голову ворогу, поки Україна створювала армію.

2. Здобута газова незалежність України від Росії, тобто постачання російських енергоносіїв перестало бути важелем геополітичного диктату Росії.

3. Здобута інформаційна незалежність України від Росії, започаткована культурна незалежність України від Росії.

4. Створено обороноздатну українську армію та здобуто військово-технічну незалежність України від Росії по критичних військових технологіях (не по всіх).

5. Започатковано концептуальну незалежність України від Росії в сфері гуманітаристики (зокрема історії та політології), здійснено декомунізацію символічного простору України.

6. Започатковано масштабний процес мовно-культурної українізації освіти, науки та ЗМІ.

Також сухо і формально про антиколоніальні провали Революції Гідності.

1. "Мінський процес" значним чином переклав відповідальність за війну на зовнішньополітичних союзників України, дозволив українському правлячому класу уникати військових та соціальних інновацій, призвів до втрати морального духу в українських військах.

2. Українські олігархи та неолігархічний крупний український бізнес, допоки у них є російські матеріальні інтереси, все ще лишаються головними провайдерами економічного тиску Росії на Україну.

3. В Парламенті безпосередньо знаходиться російське лобі, яке має невелику, але все ще значну підтримку українських громадян.

4. В оточенні Президента знаходяться відкриті агенти Росії, військові злочинці, а також корупціонери, що робить цю гілку влади неймовірно слабкою, а значить суттєво знижує рівень національної безпеки.

5. Російська агентурна мережа в Україні послаблена, але повністю не знищена – ситуація знаходиться у стані нестійкої рівноваги (терористичні акти цієї мережі стали нормою життя українців).

Основний результат – Україна вже не є колонією Росії, але її постколоніальна політика все ще несформована.

Антиолігархічна революція

З антиолігархічною революцією все набагато складніше. У неї є досягнення, яке не належить повністю українській громаді.

Отже, основне антиолігархічне досягнення лише одне.

1. Руйнування олігархічного консенсусу, яке відбувається останнім часом, сталося не так завдяки громадському тиску, як через жорстку міжолігархічну конкуренцію з застосуванням політичної влади олігархом-президентом.

Натомість антиолігархічних провалів набагато більше.

1. Концентрація банківського капіталу за рахунок знищення малих банків з боку НБУ виглядає як олігархізація банківської системи України.

2. В Парламенті залишаються олігархічні групи, корупційні дії яких призвели до контрреволюційного перевороту в квітні 2016 року. Також олігархи корумпували так звану парламентську Коаліцію, яка перейшла до конституційно непередбаченої форми – оказіональної парламентської більшості, що підриває швидкість та успішність процесу реформ.

3. Президент-олігарх з жодним скандалом навколо своїх безнс-активів та навколо звинувачень у корупції не впорався відкрито, чесно та на користь громаді – антиофшорне законодавство не прийняте, корупція в Парламенті, в якій його підозрюють, не розслідувана, бізнес-активів на території країни-агресора він не позбувся. Президент-олігарх становить першу основну загрозу для безпеки України.

4. Парламент та Уряд погодилися на цілий ряд норм олігархічного здирництва, найодіознішими з яких є тарифи на інфраструктурні послуги для населення.

5. Націоналізація Приватбанку виглядає як вибіркова боротьба олігарха-президента з олігархом-непрезидентом.

6. Олігарх Ахметов перетворився на другу основну загрозу для безпеки України – існують докази його причетності до фінансування сепаратизму, спільність його бізнес-інтересів з бізнес-інтересами олігарха-президента гальмує закінчення війни, а відсутність розслідування всього цього з боки влади свідчить про системну корупцію.

7. Цілий ряд більш дрібних злочинів олігархів щодо розкрадання держбюджету, використання свого монопольного становища та корумпування ними центральної та муніципальної влад не знаходить адекватної реакції з боку НАБУ та Генпрокуратури.

Читайте також: Як політичні спекуляції знецінюють убивство мільйонів українців

8. Олігархи зберегли і значно посилили свій вплив через ЗМІ. Україна захлинається в продукуванні так званого "гібридного телебачення" (де є лише один продукт – новинно-експертна стрічка політико-пропагандистського мовлення). Якщо на момент Помаранчевої революції був всього один гібридний телеканал – "5 канал", то сьогодні таких телеканалів вже 6: "5 канал" (2003), "112 Україна" (2013), "Еспресо" (2013), "ZIK" (2014), "NewsOne" (2014), "Прямий" (ребрендинг та зміна формату "Тонісу" 2017). Отже олігархи перемістили свій вплив в інформаційно-пропагандистську сферу. Натомість майже до 0 скоротилися телетрансляції фільмів, серіалів, документалістики, дитячих передач на інших олігархічних телеканалах. Телебачення в Україні не є бізнесом, воно є пропагандою владно-олігархічного порядку денного. При цьому розвиток суспільного мовлення заблоковано.

Головний висновок – всевладдя олігархів в Україні зберігається.

Соціально-економічна революція

З антиолігархічною революцією жорстко пов'язана економічна революція. Тут я не є експертом. Можу навести лише найбільш очевидні результати.

1. Так звану реформу децентралізації, яка дала поштовх місцевому самоврядуванню, оцінювати ще рано.

2. Позірна судова реформа, поки що неефективна.

3. Контраверсійна пенсійна реформа.

4. Явно злочинна медична реформа.

5. Відмова влади від повноцінної конституційної реформи.

6. Провал земельної реформи.

7. Прийняття безлічі європейських норм, які дозволили Україні отримати безвізовий режим, які не завжди є Україні на користь.

Головний висновок був сформульований мною ще на етапі передвиборчої кампанії нинішнього Президента – відсутність будь-якої стратегії реформування не дозволить досягти бажаного успіху.

Національна революція

Національна революція почалася з запізненням. Це було зумовлене втратою довіри до націоналістично орієнтованих сил. Через деякий час вони відважилися на реванш, який викликає багато суперечливих оцінок у суспільстві.

Отже, національна революція має такі результати.

1. Безумовним успіхом є переорієнтація суспільної свідомості українців, у тому числі і російськомовних, від Росії та усього російського на Україну та український контекст.

2. Енергетика політичної нації породила перемогу Революції Гідності та процес громадської оборони України від російської агресії в той час, коли потужної державної армії ще не було. Спроба деяких етнонаціоналістів прив'язати походження цього процесу до вузького етнічного контексту не знаходить підтримки в суспільстві.

3. Фактично Україна знаходиться в стані виродження етнонаціоналізму та появи справжньої політичної нації. Етнонаціоналісти програють через низький інтелектуальний рівень та архаїчні орієнтації, відсутність бачення майбутнього постнаціонального світу складних ідентичностей.

4. Здійснення декомунізації символічного та культурно-інформаційного простору України заклали умови для розвитку постколоніальної національної самосвідомості українців.

5. Післяреволюційна влада у пошуку рейтингу до наступних виборів була змушена укласти угоду з етнонаціоналістами про свою підтримку в обмін на радикальну українізацію. Водночас у післяреволюційної влади немає стратегії щодо російськомовних мешканців України, яка би давала їм позитивну перспективу в процесі поступової асиміляції. Це повсякчас призводить до епізодичних конфліктів та непорозумінь і загрожує Україні розколом за етнічною ознакою.

6. Українізація освіти, науки та ЗМІ були сприйняті всіма без винятку українцями. Зазіхання на українізацію закладів торгівлі, ситуацій повсякденного життя на побуту контраверсійно сприймається значною частиною українців.

7. Започаткування стимулювання чи хоча б позірної підтримки з боку держави та вітчизняного бізнесу розвитку української літератури, кінематографу та мистецтва. Водночас післяреволюційний відчай та соціальна депресія на тлі контрреволюції та етнонаціональних рецидивів позбавляє митців та літераторів енергетики та натхнення для шедевральної творчості.

Головний висновок – Україна вирішує проблеми та завдання творення нації, яке свого часу не було вирішено. Але бачення життя в постнаціональному світі поки що у правлячого класу України відсутнє. Це призводить до конфліктів прихильників політичної нації з етнонаціоналістами, чим маніпулює олігархічна влада та використовує архаїчні установки етнонаціоналістів для свого збереження.

Громадянська революція

У вищезгаданій минулорічній статті я вже намагався дати оцінку досягнень громадянської революції. Саме в минулому році визріло розуміння нового стану громадянського суспільства в Україні через новий зміст громадянського консенсусу, який я сформулював в роботі "Переформулювання громадянського консенсусу".

Уважно аналізуючи основні положення цього консенсусу, можна побачити такі результати громадянської революції досі невтішні.

1. Конституційна реформа від громади свідомо гальмується спробами влади торгувати конституційним суверенітетом та відсутністю достатніх ініціатив від самої громади.

2. Реальне самоврядування, яке формально започатковане так званою реформою з децентралізації, блокується владною вертикаллю. А регіональна корупція стимулює виникнення самоврядних процесів винятково в ситуаціях конфліктів місцевої громади з місцевою владою.

3. Реального впливу на визначення територіального суверенітету українська громада досі не має. Порушуючи статтю 73 Конституції України "Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України", влада намагається вирішити питання щодо подальшої долі ТОТ ДЛО та Криму за межами України та через прийняття антиконституційних законів про так звану деокупацію.

4. Зниження кількості та масштабу громадських ініціатив для тиску на владу.

5. Слабка і неперспективна позиція української громади щодо кримських татар та відсутність ясності в питанні майбутнього Криму на тілі позірної впевненості влади у тому, що Крим був в буде українським.

6. Слабка антиолігархічна боротьба громади, слабкий антикорупційний тиск громади на владу.

7. Апатія, зневіра, депресія громади на тлі безпрецедентно низької громадської довіри до влади.

8. Стимулювання владою розколу громади – за етнічною ознакою, за ставленням до олігархів, за ставленням до радикалізму і т.д.

Головний висновок – громадянська революція проявилася в Україні найслабше серед інших напрямків революцій. Саме на цьому напрямку Україну може чекати успіх Революції Гідності.

Пафос та перспектива революції

Все це чисто формальні аналітичні оцінки. Водночас потрібна і більш узагальнююча оцінка.

Чого щонайбільше прагнули громадяни в Революції Гідності?

Трьох речей – свободи, гідності та справедливості.

Свобода значним чином досягнута: антиколоніальне звільнення, право геополітичного вибору, прецедентне (поки що неконституційне в Україні) право скидати владу збройним чином, право діяти анархістськими методами проти олігархів та проплачених ними політиків, свобода подорожувати за кордон, свобода здійснювати концептуально незалежну інтелектуальну діяльність.

Гідність досягнута вибірково, оскільки люстрація незавершена і при владі та в командуванні війною багато негідників. Повага значним чином походить із самоповаги, і в цьому плані українців є за що поважати. Наша гідність нині в наших руках, і ми знаємо, що можемо змусити себе поважати. А це найголовніше.

А от справедливість не досягнута зовсім. Ніхто за злочини не покараний, ніхто за зло не покаявся, ніхто не пожалкував про свою зраду. Корупція не зменшується, олігархічне здирництво продовжується, владне приниження зберігається, брехня у ЗМІ про суцільні перемоги триває.

Тому революція продовжується, і її рано переводити в статус "меморіальної".

Удосконалюючи часто повторюваний мем в останньому романі Любка Дереша "Спустошення", можна сказати так:

Революція це дорога. Дійдуть не всі. Але йти варто...