Київ – це місто-привид. Листопадові набережні його – найсумніше місце в світі. Небо напхане використаною ватою хмар, наче хтось ревів і витирав макіяж, і знову ревів. А з суші до Дніпра насуваються скелети будинків-кораблів, радянські облуплені лінкори та бригантини на карантині, торгово-розважальні багатоповерхові пароми-іподроми – все тут є, і кони, і перегони. І чорна п‘ятниця тут щодня, так що раби на галерах вже втомилися переклеювати цінники – бо аби зменшити ціну вдвічі, її спочатку треба вдвічі збільшити.

Пересуватися Києвом не в годину пік нагадує радість від лоукостів – коли доїхати кудись вдається легше, бо не сезон.

Читайте також: Місто не для людей: як Київ перетворюється на кам'яні джунглі

Це хмарне місто химерніє, як тільки починаєш його читати. На переході з Майдану до Хрещатика жінка тримає табличку "Если меня добъете и снимете видео, получите много денег". Що б то не значило.

На виході метро Палац спорту (хоча або палац, або спорту, ну як це може бути разом? Палаци не терплять поту) старенький грає на сопілці – ледь дує, а виходить не музика, а паморозь. Кидаєш дрібні, й одразу соромно, що дрібні. І повернутися й кинути ще теж соромно. А далі зовсім юний хлопець співає Цоя. Професійно, на публіку. Бо "Цой жив".

Читайте також: Як Київ раптом знову став найгарнішим у світі містом

Дід, який ледь дихає у сопілку, як на мене, грає краще. Бо музика це більше ніж просто праця. Бо музика не вийде без того таємного компоненту, що його можна вкласти до неї, видихнувши звідкись із-поза легень. І у тобі його не стане менше.

Як холоду в листопадовому місті – він нікуди не зникає, наповнюючи собою всі сполучені судини вулиць. І ті стають короткими, мов дні. Сутінки огортають, як сумніви. Місто мовчки чекає на сніг.