Спека неможлива. Тридцять чотири в тіні. Саме час згадати незлим тихим словом усіх, прости Господи, урбаністів, які ордою пройшлися по колись найпридатнішому для життя і найзеленішому місту Києву, і крок за кроком перетворюють його на кам’яні, розпечені прямовисним сонцем, джунглі без жодного натяку на ту тінь.

– Я часто бачив парки у містах, але вперше бачу місто в парку, – це ж про нас, це ж про колишній Київ. Це ж генерал Де Ґоль. Він таки знався на містах.

Як і коли, дерево за деревом, сквер за сквером, парк за парком, розтратили ми цю свою унікальність серед інших міст світу, помітну навіть французьким президентам? У тому місті таки приємно було жити. Пам’ятаю дитячий захват корпоративного переселенця, топ-менеджера з Москви, який несподівано відкрив, що в нашому місті можна ходити додому пішки, це приємна прогулянка, а не безжалісний марафон на виживання. Бо місто створене для зручності пішоходів. Це було ще у 90-х, до початку будівельного буму.

Зараз же хочеться зібрати всіх проектантів, скажімо, оновленої Поштової площі чи кам'яного мішка Бессарабки, де знищили всі дерева, і примусити їх один день прожити на території їхньої втіленої мрії. Просто не випускати їх із напроектованих ними кам'яних джунглів весь день від світанку до заходу сонця. Тим, хто вижив, дозволити займатися їхнім, прости Господи, урбанізмом далі. Але таких буде небагато.

Читайте також: Як без дерев місто перетворюється на пательню. ІНФОГРАФІКА

Особливою тортурою було б опівдні показувати знімки зеленої бульварної Бесарабки 80-90-х, до їхньої градотворчості, з пам’ятником Шолом Алейхему на канонічному місці на початку бульвару й лавочками в затінку каштанів. Ніяких транспортних проблем розширення вулиці за рахунок бульвару, як виявилося, не вирішило, бо на ній просто в три ряди стали паркувати машини під торговим центром, увімкнувши аварійки. А для проїзду так і залишилася одна смуга, як колись.

А також – підводити до скляної тролейбусної зупинки й казати:

– А ось тут був кіоск із холодненькою мінералкою, але ти обізвав його МАФом і зніс, тепер терпи.

Не знаю, хто сказав поточній київській владі, що зносячи кіоски, вона однозначно заробить собі очків у киян. Ось я той киянин, який за це малює їй жирний мінус щоразу. За несамостійність і огульність рішень. Навіть якщо ті МАФи варто було прорідити в місцях їхніх скупчень біля метро, я не знаю, чим заважав урбаністам кіоск "Ремонт взуття”, який простояв у моєму дворі (підкреслюю, що не на вулиці) більше двадцяти років, а зараз чоботар порахував, що дешевше буде знести, бо стільки він на старих капцях ніколи не заробить. Тож мінусую. І я не екстравагантний одинак, нас немало. Нашу прихильність годі здобути, руйнуючи щось зручне для всіх і корисне для отого гнаного звідусюди малого бізнесу. Зносячи бульдозерами кіоски прямо з товаром в середині  під баєчку "В Європі кіосків нема”. По-перше, є, а по-друге, в традиційній європейській міській забудові усі перші поверхи віддані під ці маленькі бакалейні й овочеві крамнички та невеличкі пекарні й ресторанчики тощо. У нас же перші поверхи або жилі, або вони викуплені під аптеки, банки й ломбарди, ювелірні салони, бо інші такої оренди просто не потягнуть.

Розумію, що всіх нас просто хотіли безальтернативно загнати у чиїсь супермаркети. Але ось полудень, кам’яний мішок Бессарабки, тобі тільки ранок простояти і до вечора протриматися, і води в тебе, генацвале, нема. Бо так в Європі.

Коли мене питають, чи може архітектура втілювати не тільки скам’янілу музику, але й звуки мови, я мовчки беру питальників за руку й веду до Київської фортеці в Косий капонір. Краєвид, що відкривається звідти – інопланетний. Він – як закарбовані в асфальті слова "Бо так в Європі”.

Читайте також: Київ і Варшава: теза й антитеза в пошуках шляху до майбутнього

Схожий на тарілку інопланетників стадіон під натяжним дахом зі скляними ілюмінаторами й начисто зрізаний цими прибульцями при приземленні пагорб – пласка заасфальтована поверхня, площею більше самого стадіону, у кілька закатаних в асфальт футбольних полів, над якими в жаркий день вирують міражі, як у пустелі. Колись тут був порослий пралісом прохолодний зелений пагорб, на галявинах якого розкинулися тенісні корти, волейбольні майданчики, спортивний зал просто неба зі тренажерами для качків не гіршими, ніж у Гідропарку, тепличне хазяйство, в якому вирощували квіти, зал для тренувань гандболістів і баскетболістів, ковзанка "Крижинка” з надувним дахом, її фонтан-охолоджувач, малий та великий трампліни, сауна для спортсменів врешті-решт. Це було живе, затребуване не тільки спортсменами, а й звичайними киянами місце, на якому гарно було бігати підтюпцем уранці. Та що там, у мене дитинство там пройшло, на тамтешніх баскетбольних майданчиках і тренувальних футбольних полях. Бо київський спосіб життя хлопця шкільного віку передбачав тоді щовечірній футбол на стадіоні.

Натомість готуючись до іншого, телевізійного футболу, Євро-2012, на вимогу європейця Мішеля Платіні, який зауважив, що поруч зі стадіоном нема жодної автомобільної стоянки, як у Європі, пагорб зрізали бульдозерами під ніж і увіткнули туди макет кількаповерхової автостоянки. Макет – тому що жодної машини на ній так ніколи й не стало. Бо європейцеві Платіні побоялися пояснити, що наші люди на власних авто на стадіон не їздять, бо тоді не можна буде пити пива, а такий футбол нам не треба. Тож і після закінчення Євро ця асфальтована площа стоїть пуста, а нашвидкуруч побудовані на пагорбі сходи вже попровалювалися та зруйнувалися під час дощів, а сам бетонований схил розмиває, бо липневу каналізацію швидкі менеджери забули запланувати.

Заради кількох тижнів гри в футбол дорослих дядь-європейців, коли наша збірна виграла аж один матч, усі подальші покоління київських хлопчаків позбавили можливості грати на спортивних майданчиках не тільки в футбол, але й у хокей, теніс, гандбол тощо, залишивши по собі асфальтову пустелю. "Бо так в Європі”. Той уже підзабутий регіонал, який керував розпилом бюджетних грошей до Євро-2012, насправді й запустив колись мем "не збудували собачої будки”, який чомусь потім підхопив наш президент. При цьому він забув згадати, що в його будках собаки потім жити не можуть, хіба що інопланетні, бо головне було вчасно освоїти бюджет.

Якби добродій Трамп обирався на міського голову, він йшов би під лозунгом "Зробіть Київ для людей еґейн”.

Антон САНЧЕНКО, "ТИЖДЕНЬ"