MENU

Мертве море: Маріуполь перетворюється на місто в собі

4789 0

Коли нам запропонували презентувати проект "Наші 20-ті" в Маріуполі, ми зраділи і взялися за це з ентузіазмом, пише для "Тижня" Ярина Цимбал

По-перше, на море приємно їхати навіть у листопаді. По-друге, ми завжди охоче відгукуємося на запрошення розказати і показати "наші двадцяті". По-третє, нарешті випала рідкісна нагода поїхати слідами наших героїв.

Маріуполь – місто дії репортажів журналіста, письменника й мандрівника Олександра Мар’ямова, чия книжка поки що остання в проекті "Наші 20-ті". У Маріуполі Мар’ямов бував не раз і не лише в купальний сезон, а взимку й навесні, коли редактори посилали його в такі нелюбі журналістам відрядження "на периферію".

Ось в управлінні порту сидять капітани, котрі чекають, поки криголам виведе їхні пароплави з льодового полону. Тут змішуються турецька, грецька, англійська, чужоземці називають місто екзотичним Mariampool: "Меріемпул” у нього звучить точнісінько так, як-от порт Ліверпуль, саме як місто біля моря, що є найперше порт, а потім уже місто, заводи й решта інших деталей".

Або "Час білорибиці" – оповідання про звичайних маріупольських рибалок, далеких від екзотики, але не менш романтичних: "Хіба ж є десь на азовських берегах кращий порт, ніж Маріуполь, і краща шаланда, ніж у Хоти Кондакі? Адже сам Хота, що вже тридцять восьму весну зустрічав на своїй шаланді, каже, ніби жодного порта, кращого від Маріуполя, не зустрічав.

Читайте також: Міська влада не впоралась з маріупольською ватою

– Може, скажете – Керч? – запитує Хота з презирством. – Це ж тьху чортове, а не порт! – відповідає він негайно й переконано, сам собі, не дочекавшись від решти їхньої щирої думки про справжні властивості Керчі".

Звісно, ми не плекали романтичних уявлень про Меріемпул-порт, адже юний і натхненний Мар’ямов бачив місто ще в його первозданому вигляді й не спостерігав індустріального монстра, де вздовж пляжу йде залізниця, а розкішні клуби густого диму додають краєвиду легкої фантасмагоричності. Вони здавалися би красивими, якби не тоненький сморід, який крадеться вулицями, навіть коли вітер дме з міста. Страшно подумати, що буде, коли ці клуби раптом розвернуться й підуть на тебе білою стіною.

Ми були свідомі, що їдемо в місто промислове, портове, отже, робітниче, їдемо близько до фронту. Про війну там нагадують написи "Убежище" та озброєні патрулі на вокзалі.

Ми не їхали в Маріуполь, наче доброчесні отці-місіонери, навертати туземців у свою віру. Ми не збиралися "українізовувати" тамтешніх жителів, бо українізація українців, як казав Майк Йогансен у 20-х роках, – таке саме безглузде явище, як германізація німців чи італізація італійців. Маріупольці зацікавилися літературним проектом «Наші 20-ті" й ыз власної ініціативи запросили нас у гості. Нас особливо надихав досвід попередника – літературознавця, чия лекція про постмодернізм зібрала цілий натовп. Отож ми взяли книжки, подарунки й сіли в потяг, який до Запоріжжя їде, а від Запоріжжя повзе, і провели в ньому 18 годин.

Маріуполь нам дуже сподобався. У нього є один великий плюс – море, й один великий мінус – заводи. Ми не були у спальних районах, але ж і про Львів чи Вінницю теж судять за центром міста, а не по пролетарських околицях. Старий Маріуполь милий, затишний, приватний, часто облуплений і порепаний. У декомунізаційному пориві перепало навіть "вічному революціонеру": вулицю Франка перейменували на Фонтанну.

Зрештою, місто – це насамперед люди. Ми виступили в місцевому університеті, де вперше за дворічну історію проекту і виступів по вишах у нас купили книжку студенти! Нас радо зустріли й провели викладачі кафедри української філології, на дверях якої висить табличка із закликом не соромитися говорити українською, а самі викладачі подеколи необережно збиваються на російську. Далі нас приймала культурна платформа ТЮ, де нас спіткало розчарування. На презентацію прийшло півтора десятка слухачів, а книжки розійшлися ще гірше, ніж в університеті.

Читайте також: Мелекіне: це Донбас, а не Каліфорнія

Пасіонарний слухач з "оселедцем" допитувався, чому "Темпора" не продає свої книжки в Маріуполі й чому тут немає книгарні "Є". Він полум’яно переконував: "На наше 500–600-тисячне місто знайдеться людей сто, які придбають ваші книжки". Сам він жодної книжки не купив.

Я чудово знаю всі закиди і виправдання. Про те, що недопрацювали організатори, що погано поширили оголошення, що в багатьох не склалося того вечора прийти, хоча вони дуже хотіли. Проводжаючи нас, організатори втішали: "Це ще нічого, он на лекцію вашого попередника взагалі шість осіб прийшло". То це тут називають успіхом?..

Що впадає у вічі в Маріуполі, так це брак публічного простору. Один великий парк і один маленький парк, одна культурна платформа, одна скромна художня галерея на півмільйонне місто – це пісок у всесвіті. У нас придбали 11 книжок – по дві на кожні сто тисяч населення. Тут немає культурної політики – взагалі ніякої. Тут нікому нічого нецікаво, а на українські культурні заходи ходить кожен стотисячний житель. Судячи з афіш, маріупольців цікавить хіба футбол.

За весь час ми тільки раз почули українську мову – від патрулів на вокзалі. І кількість жовто-блакитних прапорів у місті дорівнює кількості написів "Бандерлоги, убирайтесь вон из города".

Маріуполь нагадує мертве море, де не ворушиться нічого живого. Із відкритого до всіх Меріемпул-порту він перетворюється на місто в собі. Чи поїду я ще в Маріуполь? Так! Однак ці точкові удари по байдужому мертвому місту малопомічні. Хай там скільки посилати туди культурних десантів, вони не розбурхають це мертве море, доки воно само на місці не прокинеться.


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости