В ПІДТРИМКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИКА

Спостерігаючи палкі дискусії навколо проблеми підтримки вітчизняного виробника та товарів вітчизняного виробництва, я проаналізував доводи його прихильників і противників. 

З суто практичних засад моя точка зору ґрунтується на тому, що українська держава має послідовно відстоювати інтереси наших громадян та національних виробників, створюючи умови для їх сталого розвитку. Тому я в цілому позитивно ставлюся як до ідеї підтримки національного виробника.

Читайте також: Українські виробники вимагають "Купуй українське, плати українцям!"

Щонайменше здивування викликають результати окремих тендерів, в яких українські виробники програють іноземним. Ми дивувалися, коли польській виробник PESA Bydgoszcz переміг україно-німецьке СП «Електронтранс» (виробничі потужності якого розташовані у Львові) в тендері на постачання трамваїв завдяки тому, що пропозиція поляків виявилася аж на одну тисячу гривень привабливішою. І вся ця перевага в тисячу гривень була на фоні контракту в 1,8 млрд. гривень! Напевне, державну цільову програму розвитку міського електротранспорту приймали для того, щоб стимулювати виробництво в Україні. А виходить, що стимулюємо в Польщі. 

Є більш анекдотичний приклад - за результатам тендеру на закупівлю самоскидів білоруський МАЗ перемагає український КРАЗ з відривом в одну (!!!) гривню. Впевнений, що державна цільова економічна програма розвитку автомобільних доріг загального користування мала на меті й закупівлю техніки у вітчизняних виробників. Проте, як виявляється, купуємо в Білорусі.

Чи не наблизився до межі абсурду той формалізм, з яким дехто ставиться до питання публічних закупівель? В Україні чи не найвищий рівень застосування виключно цінового критерію при держзакупівлях – 99%, тоді як у Франції лише 4% публічних закупівель здійснюється виключно за ціновим критерієм, у Великій Британії – 7%, в Нідерландах – 10%. 

Я навів лише найбільш яскраві приклади. Також слід загадати, як для державної «Укрзалізниці» купують давно бувші у вжитку німецькі електрички, в той час, як національний виробник Крюківський вагонобудівний завод шукає замовлення. Як купують комбайни в Білорусі й сівалки у Франції, які можуть випускати Харківський тракторний завод, дніпровський «Південмаш», Херсонський машинобудівний завод, Кропивницький завод «Елворті». Як держкомпанія «Енергоатом», замість того, щоб купити підйомно-транспорте обладнання у Старо-Краматорьского або Новокраматорського машинобудівних заводів, чи у Харківського заводу підйомно-транспортного обладнання, придбає його в Чехії та США. 

Не дивно, що у нас в структурі публічних закупівель імпортна складова дорівнює 38%. Річний обсяг публічних закупівель в Україні складає 275 млрд. грн., тобто 104,5 млрд. грн із українського держбюджету сплачуються іноземним компаніям (окремо зауважу, що це дає внесок в від’ємне сальдо торгового балансу, яке набуває хронічного характеру, та спричиняє девальваційний тиск на гривню, бо купуємо імпортну продукцію ми за інвалюту). Для порівняння: в США імпортна складова в структурі публічних закупівель становить 4,6%, в Японії – 4,7%, в країнах Євросоюза – 7,9%. 

Але дивно, що ініціативи, спрямовані на розвиток національного виробника, зіштовхуються із жорсткою критикою. Проти законопроекту виступають міжнародні корпорації та імпортери. А ті, хто інвестує в Україну, створює тут підприємства та робочі місця, підтримують законопроект, який передбачає для вітчизняного виробника можливість отримувати певні преференції при публічних закупівлях за ключової умови – що цей товар має українське походження. Це є звичною практикою у цивілізованому світі. 

Проте активність противників «Купуй українське, плати українцям!» дає мені привід для оптимізму. Чому? Тому, що системність, з якою ринкові романтики, прибічники імпортерів та міжнародних корпорацій виступають проти, вказує на чималу привабливість українського ринку. Вважаю, що вимогу до ступеню локалізації виробництва слід вітати – вона стимулюватиме іноземні компанії відкривати виробництво в Україні. В цьому питанні є позитивні приклади - компанія General Electric Transportation домовилась із «Укрзалізницею» стосовно локалізації в Україні виробництва локомотивів моделі GE Evolution. Ступінь локалізації складатиме 40%. Треба створювати умови для того, щоб це набувало ознак систематичності. 

Щоб знайти правильну відповідь на питання, чи слід орієнтуватися на національного виробника, пропоную подивитися на досвід одного із лідерів світової економіки — США.

Обравши Трампа, американці висловили байдужість до долі європейської економіки, яка стагнує кілька років поспіль, до проблем гальмування економічного зростання Китаю, до слабкої економічної динаміки Японії. Чому українців мають бентежити питання — чи мають замовлення польські виробники трамваїв або білоруські виробники вантажних авто? Нам треба думати про власних виробників та робітників. До речі, законодавство США передбачає, що при державних закупівлях питома вага складової американської продукції має становити не менше 50%. 

Аргумент, який застосовують критики підтримки вітчизняного виробництва - не повна відповідність нормам СОТ.

По-перше, якщо суто формально підходити до справи, то нічого доброго не буде, що ми й бачимо на прикладах застосування виключно цінового критерію при держзакупівлях, наведених вище.

По-друге, чимала кількість країн постійно працюють над переглядом тих або інших умов в рамках СОТ, виходячи із власних інтересів. Нам ніхто не заважає поступати так само.

По-третє, в рамках СОТ є так звана «зелена скринька», до якої відносяться витрати, що напряму не пов’язані із підтримкою конкретних виробників. Тобто, є можливість здійснювати витрати за державний кошт, наприклад, на вдосконалення інфраструктури, й при цьому надавати перевагу вітчизняним компаніям. Хто не хоче, той шукає причини, хто хоче — той шукає можливості.

Країна-учасник СОТ має право фінансувати заходи «зеленої скриньки» в будь-якому обсязі залежно від можливостей свого бюджету. Досвід інших країн з перехідною економікою показує, що після набуття членства в СОТ частка витрат на заходи «зеленої скриньки» поступово збільшувалася. Зокрема, у Чехії, Польщі, Словенії протягом перехідного періоду частка заходів «зеленої скриньки» поступово зростала: у бюджеті державної підтримки Чехії вона сягала 86%, Польщі - 73%, Словенії - 61%. 

Читайте також: Частка імпортної складової при держзакупівлях оцінюється у 38% – Віктор Галасюк

Ще один аргумент противників — кошти підуть підприємствам, які належать олігархам. Так. Але ті самі олігархи створюватимуть додаткові робочі місця в Україні, сплачуватимуть податки до державного та місцевого бюджетів. Критики скажуть, мовляв, олігархи далеко не повною мірою сплачують податки. Так. Але давайте розмежуємо питання розвитку національної промисловості, в якій, до речі, чимало й державних підприємств, та питання, пов’язані із роботою тих, хто відповідає за контроль над сплатою податків. Та й хіба імпортери зовсім не застосовують «оптимізацію податків»? 

Звичайно, проблема прямої підтримки вітчизняного виробника в умовах глобальної конкуренції неоднозначна.

Зокрема, слід більш детально викласти процедури доведення частки української локалізації в продукції. Крім того, сказавши «а», треба буде казати «б» - передбачити такі умови, щоб факт українського походження продукції не мав негативного впливу на її якість. Окремим нормативним актом доцільно буде ввести регуляторні та податкові важелі впливу, які будуть стимулювати (або навіть примушувати) вітчизняних виробників вкладати кошти в модернізацію та технічне переозброєння. Тобто, роботи багато, але принаймні перший крок зроблений. 

Історик британського капіталізму Карл Поланьї в роботі «Велика трансформація» писав, що британці були прихильниками протекціонізму завжди, коли відставали в промисловому розвитку від інших націй, і фритредерами тоді, коли їх перевершували. Та політика преференцій імпорту всупереч інтересам національного виробника, яка зараз діє в Україні, веде до згортання виробництво та подальшої деіндустріалізації. В умовах, коли ми дедалі відстаємо в промисловому розвитку не лише від держав Заходу, а й від країн Сходу, без рішучої участі держави це відставання не надолужити. 

Україна має право захищати свої інтереси, правила й інститути, підприємства та громадян. Це радше не право, а обов’язок! Міжнародна торгівля - не самоціль.

Глобалізація повинна прагнути реалізації головних і фундаментальних цілей - досягнення високої якості життя людей. Ми маємо демонструвати економічний прагматизм та здоровий державний егоїзм задля розвитку країни та підвищення рівня добробуту наших громадян.