Академіки Російської Академії наук, що підписали листа із протестом проти спроб директора ФСБ реабілітувати організаторів репресій 1930-х років, – не люди, що несподівано прозріли й усвідомили наслідки путінського правління. Це члени клубу 1 липня, які й до того виступали проти спроб російської влади втручатися в наукову діяльність. До того ж – невеличка купка членів цього клубу. Дисиденти з дисидентів. Вся інша наукова та творча громадськість, всі ці мерзотники, що підтримали свого фюрера в захоплені Криму й Донбасу, – мовчить, ніби нічого не сталося. 

Читайте також: Уперед у 1937: возз'єднання "дієвого менеджера" Сталіна з "людяним законником" Берією

Для мене нічого нового в цьому немає. Я читав, як після хрущовської відлиги більшість її ентузіастів стала вірними брежнєвцями й не згадувала про несміливий присмак свободи. Я на власні очі бачив, як після знаменитого "листа Ніни Андрєєвої" у "Советской России" мої колеги, прихильники горбачовської перебудови, на кілька тижнів перетворилися на її критиків і знову повернулися до "ідеалів" після того, як отримали відповідну вказівку з ЦК КПРС. 

Проблема росіян як нації, що в усіх них – від президента до прибиральника, від академіка до таксиста – немає ніяких цінностей, ніякої моралі, ніяких завдань, крім одного – вижити. І я не дорікатиму їм за це. У жахливій державі, яка може за кілька років знищити мільйони своїх громадян і навіть за 80 років після цього вірити в доцільність такого злочину, не може бути інших завдань.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Наша складність у тому, що за сторіччя життя разом із росіянами українці успадкували в них цю єдину цінність і продовжують жити в її парадигмі, парадигмі неповаги до людини, безвідповідальності, пристосуванства й колективної брехні. Завдання українського державника – не просто побудувати Україну. Ми маємо відучити українців від необхідності виживати й дати їм можливість жити. Просто жити.