Я давно забув, що таке перегляд "зомбоящика", так само вчинили 99% тих, з ким я щоденно спілкуюсь. І лише в Новий рік, який я зазвичай проводжу з родичами не у столиці, я відкриваю вікно у інший, чужий мені світ, який є реальним світом для поки що абсолютної більшості українців. Світ "українського" телебачення.

Щоб бути об’єктивним, я спеціально подивився в мережі дані соціології. Цифри дещо різняться, але найменший вказаний відсоток громадян, які вважають своєю рідною мовою українську – це 60%, найбільший – 67%. Навіть якщо ми беремо першу цифру, логічно очікувати хоча б такого ж відсотка української мови у новорічному телеефірі – це і так якщо вважати, що "ящик" просто механічно задовольняє потреби аудиторії, тобто що ніякої мовної та культурної політики у воюючої проти РФ країни нема.

Однак реальність показує, що мовна та культурна політика у телеефірі присутня, навіть дуже активна та агресивна. І це активна та агресивна мовна та культурна політика Росії.

Я свідомо залишаю поза увагою випуски новин (хоч і по них ситуація м’яко кажучи не "україноцентрична", але тут є дуже значні відмінності каналів – від геть московського "Інтера" до цілком патріотичних "ТСН" на "Плюсах", але це все ж більш "тонкі матерії", про них не зараз). Мільйони глядачів вмикають ящик для того, щоб розважитись та відпочити – і з перших хвилин потрапляють у міцні обійми "русскава міра".

Я кілька разів послідовно проклацав 12 (прописом: дванадцять) телеканалів впродовж новорічної ночі. Українську мову вдалось почути на 2 (прописом: двох). З них лише на одному вона переважала, на другому просто в один з номерів запросили Дзідзьо, все ж решта так само являло собою безальтернативне панування "братскава язика".

Читайте також: Новорічний ефір за участі артистів-рашистів

Весь натовп "українських" селебрітіз, всі ці Полякови, Потапи, Насті, Манатікі, Дорни, Зеленські, Могилевські тощо-тощо-тощо в новорічну ніч розслабились і радісно розважались у колі своїх – нашого малоросійського "бомонду", і звісно ж спілкувались між собою мовою цього "бомонду" - російською. Цією ж мовою "наші" зірки співають своїх пісеньок – адже хто такі 40 мільйонів української аудиторії, щоб заради них вчити "сєльскоє нарєчіє", коли значно більші збори можна "зрубати" на гастролях у країні, яка на сплачені гастрольорами податки вбиває наших людей на Сході та утримує окупаційний контингент у Криму?.. І оті самі 60-67% україномовних українців мусили це ковтати – бо хто ж вони такі порівняно зі "сталічнимі звьоздамі"?.. Ця зневага тих, хто вибився в "гарадскіє" і навіть – о найвище визнання та мрія всього життя! – час від часу гастролює у "самій" Москві, до мільйонів тих, хто їх годує, навіть гидкіша за цинізм та брехню наших політиків: останні хоча б дають собі працю нас дурити та прикидатись своїми, ці ж "клали" на нас з усією відвертістю колоніальної містечкової псевдоелітки.

Але спробуємо на секунду абстрагуватись від форми (мови) та подивитись на зміст. І о дивне відкриття – філософський принцип зв'язку форми та змісту виявляється не абстракцією, а жорстокою реальністю, і мовою окупанта нам у вітчизняному телеефірі, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, насаджують абсолютно послідовні окупаційні меседжі.

Мовчу про відверто окупаційний "Інтер", який влаштував цілий "парад ностальгії за Совком", з вічними "Льогкім паром" та всім іншим незмінним набором ностальгічного інформаційного олів’є. Мовчу про Ахметівську "Україну", яка транслює українським дітям, чиї батьки в цей час можливо тримають фронт на Сході, навіть не совкові, а свіженькі москальські мультики, зняті у Путінській Рашці коштом їхнього Госкіно з усіма відповідними руцкомірськімі меседжами. Але ж решта не кращі – багатогодинний марафон старого москальського лайнороку часів мого горбачовського дитинства на НТН (український рок звісно ж не існує в уяві "наших" продюсерів), постійні алюзії та обігрування старої радянської естради та штампів радянського кіно у всіх жартах конферансьє, власне всі розмови селебрітіз – або про їхню ж мєстєчкову "звьоздну" тусовку, або ж про "стариє пєсні о главном", іншого світу в їхніх головах не існує, і нас вони годують та продовжать годувати саме цією сумішшю колоніальної старовини та провінційних понтів.

Читайте також: Чому радянські фільми досі дуже популярні

Вишенькою на торті виглядав "тіпа дуже патріотічєскій" "Квартал Коломойського", який навіть схожі на патріотичні меседжі прихитрився подавати знову ж виключно мовою окупанта, а всі пісеньки з нібито "актуальним" змістом було покладено на музику такої совкової старовини, яка навіть в роки мого дитинства вже була трохи тойво, ретро… Ну ок, чуваки, розумію, ви срані провінційні КаВеЕнщики з відповідним освітнім бекграундом, але ж вже чверть століття як вислужились у "сталічниє", могли б культурний рівень трохи підтягнути… Ну а навіть поверховий аналіз меседжів з цих пісеньок та жартиків показує, що вони "наші" виключно в контексті несприйняття Путінської РФ (і на тому дяка, звісно ж, могло бути ще гірше), решта ж наповнення – шалена суміш найдешевшого популізму, "обсирання" всіх нечисленних реальних реформ, притому обсирання з позицій "развітово соціялізьму", і зрештою непереможний совковий патерналізм: в уявленні криворізьких КаВеЕнщиків держва має сама платити всім нам зарплати, встановлювати курси валют, і піклуватись персонально про кожного лоха з лохторату, який натомість ні за що не відповідає та нічого робити не повинний, лише час від часу "обирати серцем"…

Перегляд новорічного телеефіру – дуже пізнавальна річ, яка допомагає багато що для себе прояснити та розставити по поличках. На четвертому році війни з РФ "наше" телебачення не тільки не допомагає нам захищатись та перемагає, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України. Путінські танки змогли окупувати лише Крим та пів-Донбасу, тоді як імперськими меседжами та культурними кодами повністю окуповано український телепростір. За межами випусків новин (які робляться журналістами, хоч якось дотичними до реального світу, зокрема до нашої війни) телевізійний світ належить компашці мєстєчкових тіпа-селебрітіз рівня провінційного КВН. В світі цієї недоелітки нема нашої війни, нема нашої мови, історії та культури, тобто того, що ми власне захищаємо у цій війні. Їхній світ дуже примітивний, через незнання іноземних мов та брак освіти він весь складається з простеньких штампиків совкової мас-культури, а верхом досконалості для них є "культур-мультур" їхніх трохи більш успішних колег з Бєлакамєнной; нашу ж культуру, історію та мову вони по-перше не знають, а не знаючи – наперед зневажають та не люблять, бо ж зневажають та не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь фільтри єдиної доступної їм культури – москальської.

Читайте також: Фільм «Іронія долі», як вирок жіночому щастю

Враховуючи, хто формує український телепростір, та чим він наповнений, перестаєш дивуватись нашим поразкам та проблемам, та починаєш швидше дивуватись перемогам та тому, що ми ще тримаємось на фронті. Я вкотре вражений тим, який же шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі ми успадкували від предків, якщо у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, все ж залишились українцями! І все ж воюємо, і не перестаємо дивувати свого ворога!

Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми поки що програємо вщент. Програємо всім цим ненашим селебрітіз, ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, ненашим олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати. Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів та тою найманою шушерою, яка на їхні (тобто на наші, викрадені олігархами) гроші промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То може, нарешті вже час?