Якось зустрівся з одним знайомим сапером – кремезним чолов'ягою, за плечима в якого два роки Афгану й три в АТО.

Суворий бас, важкий погляд і очікувано специфічний гумор: "Знаєш, як кажуть, сапер помиляється один раз, а нам і один раз не можна – міни, детонатори – все старе до біса..." Ціна таких помилок відома, тому мій знайомий частину своєї відпустки в Києві провів у біганині по вищих штабах, щоб донести до командування деякі нагальні потреби у справі розмінування. Задля переконливості він зберіг у своєму телефоні фотографії наслідків невдалих знешкоджень, недбалого поводження з боєприпасами – дивитися моторошно, але одразу доходить, що то означає схибити для сапера.

Читайте також: У полоні корисливих або ж вузьких партійних інтересів. Що варто затямити політикам

У публічній сфері діють, на жаль, зовсім інші закономірності: тут можна помилятися до нестями, головне – нічого й ніколи не визнавати і якомога щільніше "обстрілювати" опонента зустрічними звинуваченнями. Коли я кажу "публічна сфера", то не відокремлюю журналістику від політики, особливо якщо врахувати, що в наших реаліях відбувається перетікання з одного стану в інший: сьогодні ти відомий репортер, а завтра у прохідній частині списку мейнстримної партії. Або навпаки, опинився на політичному маргінесі – йди в телеведучі, відеоблогери й сам плекай власний рейтинг, викривай і володарюй на ввіреному тобі шматочку медіапростору. Можливо, саме це перетікання й спричинило взаємний обмін вірусами, що мають симптоми, відобразити які може ось такий зовсім не уявний діалог (у тому чи іншому виконанні більшість із нас його вже чула):

– Звідки у вас такий шикарний маєток?

– У нас що, вже всі проблеми в країні вирішено: війну виграно, корупцію подолано? Що ви до мого маєтку вчепилися?!

– Ні, не подолано, але все ж таки цікаво...

– Вам мене замовили, ви продажне ЗМІ, припиніть ваші спекуляції та провокації. Це гроші позичені, дружиною зароблені, й узагалі не ваша справа – читайте декларації.

– Але ж ви контактуєте з олігархами...

– Лише у справах державної ваги.

Серед наших публічних людей панує культ бездоганності. Вони ніби й не сапери, але не визнають за собою права на будь-яку помилку в житті, будь-якого масштабу: чи то футболка Russia на синові, чи то сумнівний початок політичної кар'єри, чи то судимості в ранній молодості, чи то полум'яне комсомольське минуле – все треба заперечувати чи шукати виправдання. Нехай це й звучатиме так само недолуго, як із вуст чоловіка, якого дружина застала в ліжку з коханкою: "Це не те, що ти подумала!". Головне – приємно всміхатися, дякувати журналістам за "гарні запитання" (до речі, хто сказав іміджмейкерам, що ця фраза додає привабливості в очах співрозмовника?) й наголошувати на своїй значущості. Мовляв, та я сам усю країну реформував би самотужки, якби не заважали ненадійні союзники, політичні опоненти, надто прискіпливі західні партнери та, звісно ж, агентура Кремля, в належності до якої за бажання можна запідозрити кожного: їздив у 70-х роках на БАМ, маєш двоюрідного дядька в Урюпінську – вже небездоганна біографія, можна «розганяти зраду» до потрібних розмірів.

Читайте також: Передчуття реваншу – хто винен і що робити

Вірус "безгрішності", схоже, паралізує окремі ділянки мозку. Бо як інакше пояснити той факт, що доросла й успішна людина здатна повірити, що можна подобатися всім категоріям громадян: від гіпстерів до шахтарів. Що людина, яка має підкріплений багатьма справами імідж патріота, раптом починає соромитися впорядкування мовної політики, бо "не на часі", бо є ризик не сподобатись якійсь частині виборців. Звідси й – будьмо відверті – безплідні спроби примирити ветеранів УПА та Радянської армії, бо можна однаково усміхатися тим і тим, зробити кілька постерів про порозуміння, але не досягти мети: покоління 40-х вимирає кожен зі своєю правдою, і жодна політтехнологія не здатна будь-чим зарадити.

Виймати скелети із шафи – заняття не з приємних. Важко повірити в масові сповіді від наших публічних людей. Але велике починається з малого. Достатньо визнати, що наскельний живопис на уламку Берлінського муру у виконанні народного депутата – повна дурня, що мажорні витівки нащадків нашого "правлячого дому" гідні осуду й жодним Гелловіном тут ситуацію не виправиш, що юродствувати, називаючи будь-яку критику на свою адресу "порохоботством" і "провокаціями Кремля", – це не займатися великою політикою, а працювати в жанрі пересувного цирку. А коли не виходити за межі цього жанру, то треба бути готовим, що тебе освищуть і закидають помідорами під час своїх гастролей, бо мало того, що "лажаєш", то ще й репертуар який сезон не оновлюєш.

Дмитро КРАПИВЕНКО, "Тиждень"