У "Щоденниках" Альбера Камю є цікавий епізод. Одного дня він спускається до підвалу грецького музею, де бачить старі статуї Кори-Персефони. Краса цих давніх античних облич його спантеличує, він близький до якогось незвичного почуття. Можливо, навіть до закоханості.

Про що Камю думав тієї миті? Можливо, про те, що така краса не чекає особисто на нас, бо ми для неї – маленька точка на карті часу. Вона нас здатна пережити, бо її створювали для того, щоб пережити ненадійні людські життя. Ця краса ніби дивиться крізь нас – і, попри це, викликає в нас одні з найглибших переживань.

Є одна функція мистецтва давніх часів (вона майже зникла в наш час): мистецтво мало рятувати красу від смерті. Витягати красу з океану часу, із потоку старіння, із жорстокості історії.

Адже тілесна людська краса вмирає швидко. Жіноче обличчя, яке могло бути натхненням для тих скульптур Кори, швидко зів'яло. Років за десять воно вкрилося зморшками і тріщинками. За тридцять чи сорок завмерло і зрослося з землею. Тільки каміння було здатне ту красу врятувати.

Читайте також: Культурна дипломатія – критично важлива для України

Каміння часто є метафорою смерті, застигання життя. Але часом воно є єдиною можливістю зберегти те, що зникає занадто швидко. Воно дозволяє красі існувати навіть тоді, коли її вже не існує.

Сьюзен Зонтаґ писала, що давнє мистецтво прагнуло бути красивим, а сучасне прагне бути цікавим. Це точне протиставлення, але воно не є абсолютним. І в давні часи, і сьогодні цікаве може поєднуватися зі красивим. Ніщо так не захоплює, як цікава краса – краса, яка збуджує інтелект, а не тільки відчуття.

Є ще одна точка, яка об'єднує давнє мистецтво й сучасне: і те, й інше по-своєму борються проти смерті. Утім, старе мистецтво боролося проти смерті тіла, сучасне бореться проти смерті свідомості – проти банальності та байдужості. І смерть як ворог постає для них у різних формах: якщо сучасне прагне зберегти життя зараз, тут і тепер, – то давнє мистецтво прагнуло зберегти його назавжди.

Ще романтики ХІХ століття знали: є щось третє поміж цікавим і красивим, і це третє вони називали sublime. У нашій культурі це слово рідко коли розуміли, перекладаючи його як "піднесене", або як "возвышенное". Але sublime – це ані перше, ані друге, бо його головна риса – викликати в людини магічне захоплення, містичний жах, метафізичний шок. Шок від небаченого і нечуваного, від чого не можеш відвести очей.

Каміння було, можливо, найкращим матеріалом для вираження sublime. Культурні герої ХІХ століття часто схожі на скульп­тури: вони непорушні, бліді, архетипові, холодні, нелюдські. Чи не головною пристрастю того століття було прагнення зупинити життя, відчути його в точці скам'яніння – у тому, що німці називали словом stilleben, "застиглим життям". Так вірило ХІХ століття: коли життя застигає, воно торкається вічності.

Для літератури цю пристрасть відкрив Новаліс. Для науки її завершив Дарвін: скам'янілі сліди колишнього життя були резервуаром історичної глибини. Точками, де життя стикається з тим, що виходить за його межі.

Читайте також: Два боки однієї медалі – сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск

Сьогодні час стає швидшим і жорстокішим. Люди створюють більше, а тому й забувають більше. І те, що вони створюють, має коротше життя. Тому "вічне" є одним із найдевальвованіших слів сучасності.

Але для мене очевидно: якщо в нашому горизонті сприйняття немає слів, образів чи мелодій, створених сотні років тому, – це перетворює нас на комах, що живуть кілька днів. Якщо орієнтація на "вічне" є справді наївною, то не менш наївною є орієнтація на "тут і тепер". Людина – це істота, яка здатна жити не тільки "тут і тепер", а також і "там і тоді".

І тому є велика насолода в тому, щоб стояти, як Камю, перед забутою скульптурою Кори. І відчувати щось незвичне. Наприклад, захват від того, що цю красу було врятовано. Або тремтіння від того, що тисячі років тому ці люди ходили по землі – були радісними й щасливими і відчували майже те саме, що відчуваємо ми.

Слів їхніх ми вже ніколи не почуємо, але завжди можемо почути шепіт. Шепіт їхніх слідів. Шепіт каміння