19 листопада французька газета Libе'ration опублікувала петицію з вимогою звільнення Олега Сенцова. За кілька днів її підписали кілька тисяч людей, зокрема інтелектуали й митці. Наступного дня в самому центрі Парижа, в театрі Одеон, поруч із Люксембурзьким садом і недалеко від Сорбонни, відбулася подія навколо Сенцова та інших політичних в'язнів Кремля. Театр на 800 місць був заповнений.

І дискусія, і петиція стали підсумком п'ятиденного паризького фестивалю "Вікенд на Сході", присвяченого Україні. На моїй пам'яті це перша подія такого масштабу про Україну у Франції за останні роки. Тут були Забужко, Жадан, Курков, Сильвестров, Садовська, Карпа, Dakh Daughters і багато інших. Тут були дискусії навколо Городецького й Малевича, показ фільмів Довженка, стрічка про Сенцова, мистецькі акції й виставки. Була увага медіа: статті в провідних виданнях Le Monde та L'Obs, ефіри на Radio France й Media Part. Зорганізувала фестиваль швейцарська фундація "Чорне на білому". Українське посольство стало співорганізатором.

Кілька флешбеків: ти стоїш у переповненій греко-католицькій церкві Святого Володимира на бульварі Сан-Жермен, слухаєш музику Сильвестрова – й відчуваєш, як погойдуєшся в ритм музики, і навіть твоє тіло стає фізично іншим. Або: йдеш на ретроспективу Довженка – "Земля" й "Арсенал" – у паризькому кінотеатрі під супровід Мар'яни Садовської, яка немов творить цю свою музику тут і зараз: українські колискові перемішуються із сучасними ритмами. Приходиш на Жадана чи Забужко в переповнених залах у центрі Парижа – або дивуєшся, що Куркова, здається, знає півміста. На подіях навколо тебе багато французів, для яких музика, фотографія, картина чи література стають першим контактом із Україною.

Читайте також: Зневажений фронт: хто на барикадах культурної дипломатії?

Цієї миті розумієш, що культура є мовою, яку зрозуміють значно повніше, ніж мову політики чи економіки. Що найкраще про твій народ можуть розповісти мелодії, кольори, історії, спогади й картини.

За чверть століття незалежності культурна дипломатія у нас досі повноцінно не народилася. Однак саме зараз вона критично важлива. Бо тиждень української культури в закордонному місті розкаже більше, ніж десятки офіційних візитів. Показ українського кіно дасть зрозуміти більше, ніж години розмов. Десять українських книжок, перекладених іншими мовами щороку, знайдуть Україні більше однодумців, ніж сотні електронних листів. Хто це зробить за нас, українців? Ніхто.

Культура не є розкішшю. Вона є щоденною гігієною суспільства. Читати книжки й дивитися хороше кіно так само важливо, як чистити зуби. Але культура також є мовою країни. Без неї ми німі. Вона знімає з нас шапку-невидимку і дає ім'я. Позбавляє нас статусу anonymous і допомагає іншим знайти нас на картах.

Після дискусії про Сенцова одна французька журналістка запитала мене: "Українська та російська – це одна мова?" Тоді я зрозумів, що навіть у прихильних до нас середовищах усе треба пояснювати із самого початку. Із базових речей.

Читайте також: На чужій сцені: як українці сприяють російському агресорові

Однак пояснювати – не означає бути глухим. Ми сумуємо, коли нас не помічають, – але самі мало помічаємо інші країни. Ми хочемо, щоб світ цікавився нами, – але мало цікавимося світом. Забуваємо, що розповідати про себе – це завжди розповідати не тільки про себе. Це також розповідати світові про те, що змінює наша присутність у ньому. І чим ми можемо йому допомогти.

Бо, наприклад, історія Сенцова – це не тільки наша історія. Не тільки історія нового російського варварства. Це також історія про те, що сьогодні у світі з'явилися нові дисиденти, за словами французького філософа Мішеля Ельчанінова. А значить, з'явився новий ГУЛАГ. Нові табори, нові тортури. Новий авторитаризм, який зміцнішав за останні десятиліття. Тому наш спільний опір йому – надважливий.

Сьогодні ми схожі на дитину, яка тільки вчиться говорити. Від того, що вона розкаже про себе, залежить те, чи зможе вона стати на ноги. І чи попередить світ про ті небезпеки, з якими вона вже стикнулася