Сама думка, що суспільство несе частку відповідальності за те, що відбувається в країні, викликає шалений спротив. Адже це вони погані та злі, а ми білі й пухнасті. Це вони нас обманули, а ми невинні. Це не ми за них голосували, це не ми продавали голоси за гречку чи 200 гривень, це не ми не ходили на вибори, це не ми виявилися неспроможними створити й підтримати альтернативу. Це все вони.

Читайте також: Політика по-українськи: грати не за правилами, а зі правилами

З одного боку, це нагадує дитячу позицію: "Це не я", "А він перший почав", "Воно само сталося". І це відображає ступінь зрілості певної частини публіки.

Але важливіше інше: цей шлях нікуди не веде. Бо якщо це все вони, а не ми, то залишається лише поміняти їх на інших таких же, які так само обмануть (а чому мусить бути інакше? ще Ейнштейн казав, що найбільша тупість – щоразу робити те саме і сподіватися на інший результат). І далі колом, по тих самих граблях. А ми невинні.

Читайте також: Темний бік демократії: винні й політики, й виборці

Не буває демократії без демократів. А демократія означає відповідальність, щоденну відповідальність – передовсім перед самим собою, зокрема за рух смугою громадського транспорту та неприбрані собачі екскременти. Демократія означає дорослість: права в обмін на відповідальність. Дітям залишається авторитаризм: "Мама краще знає", співала відьма в мультику "Рапунцель". І тоді варто лише сподіватися, що наступний герцог буде добрішим за попереднього.