Днями, шукаючи одну фотку, пірнув у свою сторінку в Facebook п’ятирічної давності. Потрібної не нарив, натомість натрапив на дві ілюстрації тогочасної атмосфери, пише для "Тижня" Юрій Макаров

На першій трафаретний стінопис із обличчям тодішнього президента й червоною цяткою посередині його високого чола. Про всяк випадок нагадаю, що в Сумах троє хлопців, які малювали це графіті на стінах, були засуджені до двох років, одного року восьми місяців та одного року позбавлення волі. На другій не менш відома футболка тих самих часів із написом "Спасибо жителям Донбасса!" – гадаю, всі пам’ятають, що це лише перша частина поширеного тоді гасла, другу частину "за президента-п***са!" виробник галантереї скоротив. Утім, його фірму почали негайно пресувати, а ятки з цими футболками на Майдані розбив кийками "Беркут". Я тоді запропонував альтернативу: написати на лицьовому боці футболки "Спасибо!", а на зворотному "за президента!". Спробуй причепися! Втілити в життя мій винахід уже не було кому, бізнесмен змушений був утекти зі країни.

Читайте також: Байден проти Пашинського: ось у такій парадигмі й точиться боротьба в Україні

Ті пригоди не потребували пояснень: Януковича ненавиділи, й було за що. Узурпатор, який протиснув додаткові повноваження через кишенькову Верховну Раду. Уркаган, який вибудував свою "вертикаль" із правдивих бандитів. Ділок, який каналізував численні струмочки корупції в одну майже офіційну ріку. Відтоді минуло чотири роки Майдану й війни, ентузіазму й розчарувань, і вже на адресу його наступника щохвилини лунають практично ті самі прокльони як за змістом, так і за ступенем ненависті. "Барига! Зрадник!"

Навряд чи я чимось заслужив тавро "порохобот". Я давно не ходжу до Адміністрації президента, не отримую звідти ніяких цукерочок, не пов’язаний жодним інтересом і взагалі заледве знаю там двох-трьох людей окрім, власне, першої особи. Тож прошу мені повірити, я не керуюся нічим, окрім здорового глузду. Але люди, ви що, з глузду з’їхали? Ви справді не бачите різниці між Януковичем і Порошенком?

У мене, як і в усіх притомних громадян, є сила-силенна запитань до мого президента. Передусім це стосується втраченого часу – "дельти" між тим, чим Україна залишилася, і тим, на що вона могла перетворитися за три з половиною роки. Голосуючи за Порошенка разом із 54,7% українців, я певну мить сподівався, що, досягши вершини в бізнесовій кар’єрі, він надалі прагнутиме залишитися в історії рядком у підручнику, а не в рейтингу Forbes. Я мав надію, що він зуміє опинитися "над сутичкою", обрубавши особисті зв’язки з магнатами першого та другого ешелону. Я розраховував, що він докладатиме всіх зусиль, щоб зламати засади існування попередньої системи, сам тип стосунків і взаємодії всередині держави, а не реставрувати "Кучмаленд" у трохи респектабельнішій версії. Я гадав, що він зуміє активніше комунікувати із суспільством, доносити свої позиції не у формі промов, здебільшого ефектних, під час перерізання чергової стрічки, а в регулярному робочому режимі, як це робить, перепрошую, хоча б президент США. Нарешті, мені здавалося, що в нього вистачить шляхетності піднятися над сьогоденними дріб’язковими образами, не записувати автоматично у вороги з усіма подальшими наслідками всіх, хто не завербувався однозначно в його союзники (точніше, васали).

Читайте також: Шлях у нікуди: безвідповідальність по-українськи

Відновивши АП як неформальний, але кінцевий центр ухвалення рішень у, хай там як, парламентсько-президентській республіці, Петро Олексійович сам себе зробив відповідальним в очах суспільства не лише за зовнішню політику й оборону, як воно записано в Конституції, а геть за все, що робиться в країні. Але ж це не означає, що верховного головнокомандувача слід лаяти на кожному розі за кожне його ачхи. Ситуація нагадує запоребрикову частушку "мімо тьощіного дома я бєз шуток нє хожу". Я поділяю крайню думку, що "мочити" будь-яку владу – священний обов’язок ЗМІ. Але ж здорового глузду й почуття міри ніхто ще не скасовував.

Одна річ – конкретні корупційні зв’язки, які, припустімо, замикаються на АП (і це щоразу варто доводити, а довівши, повторювати без кінця), друга – відпустка на Мальдівах власним коштом. Ви не підозрювали, що обирали президентом мільярдера? Чи сподівалися, що з наступного дня після інавгурації він почне носити черевики з китайського ринку? Імпічмент, кажете? І що далі? Де ви знайдете святого в білих шатах? Подивіться в дзеркало.

Небезпека поводження зі президентом, як із невісткою з іншого відомого анекдоту, в тому, що, накидаючи всі претензії до однієї купи, ми забалакуємо справжні гріхи фігуранта й актуальні проблеми реформування держави. А зводячи всі негаразди до конкретної персони, втрачаємо порядок денний. І він не в тому, щоб шукати лицаря у країні плебеїв, а в тому, щоб викорінити плебейство у країні, заснованій лицарями.