На початку 1990-х, коли стало зрозумілим, що СРСР агонізує, українське суспільство, а точніше еліта постало перед вибором: творити незалежну українську державу як правоспадкоємицю УНР, а чи як правонаступницю УРСР.

Оскільки комуністи тоді втримали владу, абсолютно демократично перегравши соціал-демократів на всіх виборах, другий варіант навіть не розглядався всерйоз. Незалежна Україна постала як реінкарнація УРСР і це прирекло її на десятилітні поневіряння між Сходом і Заходом, між радянським минулим і європейським майбутнім. Якщо бути щирим, ми досі тупцюємо на тому самому роздоріжжі, хоча наразі й щедро политому українською кров‘ю.

Читайте також: Українська хвороба короткопам'ятства. ФОТО

Втім були й ті, хто на початку 1990-х плив проти течії і не просто розглядав можливість проголошення незалежності України через акт відновлення державності УНР (яка на той час формально-юридично перебувала в стані війни з УРСР, оскільки ніколи не підписувала з більшовиками ані мирних угод, ані акта капітуляції), а активно провадив кампанію за визнання українцями себе громадянами УНР.

Звали цього романтика Анатоль Лупиніс. На той час він вже відсидів 10 років радянських в’язниць і таборів та 12 років сумнозвісної Дніпропетровської психлікарні. На фото — саме його справа в руках Ulana Suprun.

Пізніше Лупиніс, якого далекого 1967 року радянський режим випустив конати-доживати з паралізованими ногами, заснував УМА (що невдовзі перетворилась на УНА), УНСО, повоював в Абхазії та Чечні, потоваришував з усіма президентами кавказьких країн, яких міг набрати в будь-який час доби, і попсувати своєю вулканічною енергією багато нервів найрізноманітнішим чиновникам-бюрократам. Анатоль поспішав жити і геть не беріг себе. Здавалося, він виймав з рота цигарку лише тоді, коли збирався випити чергову (надцяту за день) чашку міцної кави або виголосити чергову полум‘яну промову.

Для нього не існувало закритих дверей. Президенти, міністри, депутати не наважувались відмовити цьому гураганному бороданю у незмінному плащі. Він легко вирішував найскладніші питання. От тільки серед цих питань ніколи не було проблем його вічної побутової невлаштованості.

Він так і помер — без квартири, автівки чи державної премії. Я пам‘ятаю, як морозяного лютого 2000-го ховали останнього романтика української революції. Все, що він нажив — були його легендарні плащ та капелюх.

Залишав він по собі життя-легенду. Легенду, яка проросла у серцях відчайдухів, що наважилися на силовий опір стстемі на Майдані, які першими пішли боронити рідну землю на Донбас, які проявили чуда мужності у ДАПі... А ще Анатоль лишив по собі кілька геніальних поезій.

Одна з них починається пророчими для сьогодення словами:

Ми випрягли волів, перевернули плуга, 
Сідлаємо коней та гостримо списи. 
Відкинули жалі, згадали всі наруги, 
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

Ці слова викарбувані на його скромному надгробку, який губиться серед величних пам‘ятників пострадянській номенклатурі на Байковому цвинтарі. Могила Анатоля, на жаль, на сьогодні не просто занедбана — вона частково сплюндрована. Наднгробна плита з віршами розбита. В нижній частині викопана незрозуміла ямка.

Читайте також: Промовисто різні надгробки на могилах таких різних людей на Байковому кладовищі. ФОТО

Друзі, які так переймаються плюндруванням могил українських вояків в Польщі, може спочатку наведемо лад у власному домі? В рік 100-річчя української революції якось соромно буде відзначати 18-ту річницю смерті одного з найвидатніших революціонерів (справжніх — не фейкових) та борців за незалежність України у найтемніші часи біля його понівеченої могили...