Сто років тому кількасот молодих українців зупинили на декілька днів наступ кількатисячної орди на Київ. Найбільше пам’ятають Студентський Курінь – набраних за кілька днів до бою нічому не навчених студентів та гімназистів, які стали символом трагічної самопожертви за Батьківщину. На щастя, насправді в тому бою крім них було таки чимало досвідченіших бійців, та навіть кілька професійних старших – ветеранів першої світової, тож загальний рівень боєздатності українського збірного війська під Крутами цілком відповідав рівню середнього "добробату" зразка літа 2014-го – купа заледве озброєних цивільних, студенти з палаючими звитягою очима і наївними уявленнями про війну, поруч старі "матьорі" афганці змушують "вчити матчастину", де-інде висмикнутий із запасу кадровий офіцер. А мій боєць Володя Юричко – студент-медик, який став кулеметником і загинув від російської кулі під Луганськом, цілком міг би бути одним з організаторів тодішнього Студентського Куреня…

Читайте також: Сто років тому перші кіборги стали на захист України

Загалом і січень 1918-го, і весна-літо 2014-го – дві дуже схожі, майже ідентичні історії, такі собі зразково-показові "кейс-стаді". В обох історіях наявні політики, які свідомо позбавили країну свого війська. Одні були щирими пацифістами, вірили у мир у всьому світі та не бачили потреби у армії, другі були крадіями, полюбляли розпродавати армійське майно та були переконані, що війна це щось із підручників історії. Попри різні мотиви, результат вийшов той самий – обеззброєна країна без армії.

В обох історіях наявні свідомі громадяни, готові зі зброєю в руках боронити свій край, яким для цього потрібна була лише легітимація від уряду країни – і яким в цій легітимації відмовили. У керманичів УНР був момент, коли мільйон солдатів – українців проводили революційну "українізацію" полків колишньої царської армії, і просили оголосити це мільйонне військо армією нової Республіки. Навесні 14-го були тижні, коли сто сорок тисяч українців штурмували військкомати та вимагали призвати їх до армії. Обидва ці моменти були свідомо пропущені, пригашені та, вибачте мою французьку, злиті в унітаз недолугими лідерами нації. В обох випадках ворог скористався відсутністю війська, пішов війною на пацифістів УНР та на беззубу "київську хунту" - і в обох випадках замість справжньої армії довелось "затикати діру" різномастною мішанкою ненавчених військовій справі добровольців, за спиною яких політики були змушені бігом надолужувати попередній "пролюб" та намагатись запізніло створити справжнє військо…

Читайте також: Про 300 вояків, що віддали життя за державу і гідність нації, а не за владу!

В обох історіях є ще одне спільне. І Крути, і добробати – історія перемоги, а не поразки. Під Крутами, попри чималу кількість "двохсотих", не було розгрому чи розправи – був чесний двобій, в якому наше імпровізоване військо гідно виконало бойове завдання, після чого організовано відступило. Ніхто ніколи не ставив кільком сотням бійців задачу розгромити п’ятитисячний корпус Муравйова, їхнім завданням було зупинити ворожий наступ рівно настільки, скільки часу було потрібно для організованої евакуації Уряду УНР та виїзду частини цивільного населення, кому найбільш небезпечно було лишатись під окупацією. Цю бойову задачу бійці виконали вповні, легітимний уряд України було евакуйовано, і він зміг підписати Берестейську Угоду, що повністю змінило подальший перебіг історії. Так само нащадки героїв Крутів з добробатів не спромоглися пройти переможним парадом у Донецьку, Луганську та Симферополі, але зупинили навалу, яка планувала щонайменше відрізати від України всю "Новоросію", а по максимуму – повторити Муравйовський погром Києва, зупинили далеко на сході, аж на лінії Сіверського Донця – Маріуполя. Перемога, як і сто років тому, коштувала дорого. Але як і тоді, так і зараз країна отримала головне – виграла трохи часу на розбудову державних інститутів, та на підготовку армії до наступного витка визвольної війни.

На жаль, сто років тому виграним часом скористались дуже недбало, і незалежність протрималась недовго. Чи правильно ми зрозуміли той урок, і чи наша версія тої самої "кейс стаді" завершиться більш успішно – скоро покаже хід історії. І як і сто років тому, залежатиме це від кожного з нас, без жодного винятку.