Про наше покоління. 

Ми застали совок, що вже конав. Він устиг зачепити нас, намагаючись відформатувати в жовтенят, піонерів, комсомольців. Ми бачили, як старші добивали його на мітингах, на які ми тікали зі школи охочіше, як у кіно. Ми гордо чіпляли на груди ще заборонені синьо-жовті значки, швидше за дорослих вивчили напам‘ять "Ще не вмерла". 

Читайте також: У тенетах Цоя. У яку больову точку поцілив В'ятрович

Ми бачили, як синьо-жовті значки чіпляли на себе "дяді", які ще вчора лаяли нас за це, а нині стали вчити любити неньку Україну. Як ті, хто мав будувати її, продовжували співати "Ще не вмерла", поки опоненти повертали собі владу. 

Ми були голодними студентами, бо зробили свій вибір на роздоріжжі "базар-універ" у бурхливі 1990-ті. Ми бачили, як ті, хто звернув в інший бік, опинилися поруч на політичних плакатах із тими, котрі почепили синьо-жовті значки замість червоних. 
Ми мовчки спостерігали за тим, як вони крали наші гроші, але вийшли на вулиці, коли вони спробували вкрасти наш вибір. Ми відстояли своє право вибирати. Але обрали тих, хто не втримав керма країни, знову віддавши його бандитам. Ми мовчки спостерігали, як вони крали наші гроші, але вийшли на вулиці, коли вони спробували вкрасти майбутнє наших дітей. 

Читайте також: Шлях у нікуди: безвідповідальність по-українськи

Тепер ми не просто стояли на вулицях, а відвойовували їх у бандитів. Спочатку палицями й коктейлям Молотова в Києві, потім автоматами на Сході. Ми ховали своїх загиблих з Інститутської та з Іловайська, ровесників і зовсім юних. Ми ніколи не забудемо їх і не віддамо своєї країни бандюкам, своїм чи експортованим з-за "поребрика". Тому що достатньо старі, щоб пам‘ятати совок. Тому що достатньо молоді, аби не дати йому повторитися.