День за днем Україна позбавляється символів доби радянської окупації. Відтоді, як 8 грудня 2013 року в Києві розпочався “ленінопад”, цей процес триває досі. Вулиці наших міст і сіл звільняються від понурих кам’яних бовванів, беззмістовних для місцевої історії назв із ідеологічним присмаком минулої доби.

Чого вартий сам тільки Ленін: не українець, Україну ніколи не відвідував, причетний до знищення мільйонів наших із вами земляків, церков, споконвічного традиційного устрою життя нашого народу. Та інші – організатори репресій, голодоморів, окупанти визнаної світовим співтовариством Української Народної Республіки − чиїми іменами називалися міста і села, вулиці і провулки, під гаслами яких зараз на сході орудують терористи й новітні загарбники нашої багатостраждальної української землі.

Читайте також: Декомунізація свідомості українців навіть не почалася

2018-го дійшла черга до одного з організаторів Голодомору Григорія Петровського. Після перейменування названої на його честь станції метро в Києві у Дніпрі відбулося громадське обговорення ініціативи перейменування Дніпропетровської області на Січеславську. Захід організував обласний осередок Всеукраїнського товариства “Просвіта”. А правозахисник з Дніпра Дмитро Рева зареєстрував електрону петицію до президента України “Січеславська – так! Повернемо Дніпропетровській області історичну назву”.

Ця назва апелює до козацького минулого: на території області існували п’ять із восьми січей (усі головні козацькі січі – Томаківська, Микитинська, Базавлуцька, Чортомлицька, Підпільненська). Також Дніпропетровська область є єдиною, територія якої повністю була у складі запорозьких вольностей. За часів УНР край мав назву “Земля Січ” з центром у Катеринославі, а у 1918–1919 роках місто носило неофіційну назву Січеслав (Січослав). Публічне відродження назви “Січеслав” розпочалося ще до розпаду СРСР: національно-демократичні організації області стали використовувати в своїх назвах це слово, проте 2016 року прихильникам Січеслава забракло підтримки, аби домогтися саме такого перейменування обласного центру.

І це не єдина область, для зміни назви якої потрібно ухвалити зміни до Конституції. Є ще Кіровоградська, серед можливих варіантів зміни назви якої розглядаються Кропивницька (від сучасної назви обласного центру) та Центральноукраїнська (від географічного розташування).

Декомунізація, що від 21 травня 2015 року триває в країні, має значні успіхи. Її вплив тепер уже відчуває кожен на підсвідомому рівні, адже привиди минулого століття чимдалі менше дивляться на нас із табличок на вулицях, із документів і майже непомітних навколишніх символів. А й справді, постійний тиск окупаційної символіки на нашу підсвідомість змушував вважати, що кожен із нас перебуває в ярмі поневолення, під пильним оком тоталітарної системи, що нам важко порвати з минулим і т.п.

Чи побачили ми “шалений опір” процесу очищення від тоталітарної маруди, яким лякали на початку вороги України? Ні.

Бо декомунізація практично довела, що очищує не лише наше з вами середовище життя, а й душі. Нині декомунізація в Україні фактично завершена: перейменовано близько тисячі населених пунктів, 52 тисячі вулиць, демонтовано близько 2,5 тисяч пам’ятників комуністичним вождям, що перебували на бодай якомусь обліку. І фактичне завершення процесу очищення від радянських топонімів відкриває новий етап – деколонізації. Тут, окрім скандальних імператорки Єкатєріни ІІ та Суворова, є й чимало другорядних персонажів, які в координатах української історії ніяким чином увіковіченню не мали би підлягати.

Наведу лише один приклад: на честь російського селекціонера-помолога, уродженця Рязанської губернії Івана Мічуріна названі вулиці чи не в кожному обласному й районному центрі України. А видатний український селекціонер-помолог Левко Симиренко, уродженець Млієва на Черкащині, досі такої честі не удостоєний, бо був репресованим.

Читайте також: Чи бути в Києві вулиці філософа Шестова?

І це при тому, що здобутки Мічуріна в Україні відомі лише спеціалістам, а от зимовий сорт яблуні “Ренет Симиренка” знають майже всі. Він районований у 18 областях України, в промислових садах України питома вага Ренета Симиренка серед групи зимових сортів сягає 25 відсотків, а у присадибних насадженнях і на дачних ділянках українців – ще вище! То чому б одним розпорядженням по Україні не перейменувати одразу всі вулиці Мічуріна на Симиренка?!

Наведу яскравий приклад деколонізаційного процесу: 26 жовтня 2017 року міська рада Переяслава-Хмельницького ухвалила повернути місту історичну назву Переяслав, спотворену в радянський час. А чи не побачимо ми невдовзі знову на карті України Проскурів і Станиславів? Можливо, повернення історичних назв сучасним Хмельницькому та Івано-Франківську видається дещо революційним, але, на мій погляд, цілком закономірним.

Найголовніше у всіх цих процесах, повторюся, − те, що всі ми разом повертаємося обличчям до своїх витоків, до історії нашої Батьківщини, до притаманних нашому краю традицій, до майбутнього. Адже ці зміни робляться на перспективу, вони збережуть нашу націю у віках.