Сучасний світ – принаймні його євроатлантична частина – дає майже необмежені можливості для кохання, пише для "Тижня" Максим Віхров

Романтики не бракує ані в кіно, ані в літературі, а хіт-паради завжди – майже без винятків! – очолюють пісні про любов. Якщо на заваді певним її формам стають традиції, тим гірше для традицій – сонмиська фахівців та ентузіастів лупають сю скалу зі стаханівським завзяттям. Святий Валентин, до речі, займався приблизно тим же. За переказами, римський імператор Клавдій ІІ заборонив своїм легіонерам одружуватись, аби думки про родину не підривали їхнього бойового духу. А Валентин, як єпископ, таємно вінчав солдатів із їхніми пасіями, за що був засуджений і страчений. Втім, теперішнім закоханим ніякі єпископи не потрібні – тепер достатньо лише взаємних почуттів двох (або більше – такі часи!) осіб.

Читайте також: Руйнівна сила почуттів: еволюція кохання

Та от біда: зі шлюбами у царстві переможної любові якось не складається. Наприклад, у 2016-му на 230 тисяч укладених в Україні шлюбів припадало 130 тисяч розлучень. Така ж тенденція спостергіається в усьому євроатлантичному ареалі, де частка розлучень, залежно від країни, складає 40-60%, а подекуди навіть більше. Нездатність створювати стійкі пожиттєві союзи має наслідки: приміром, у США мешкає понад 42 млн самотніх осіб віком 45 років і більше. Чимало з них зустрічатимуть старість на самоті не через смерть парнера чи недбалість дітей, а просто тому, що протягом життя так і не набули ані першого, ані другого. У Британії цього року створили ціле міністерство зі справ самотніх, бо 9 млн мешканців острова потерпають від хронічної ізоляції. Українські демографи кажуть, що більшість пар розпадається через побутові труднощі й матеріальну скруту. Але це лише частина правди, бо у благополучній Франції, Фінляндії або тих же США частка розлучень іще більша, ніж в Україні. А якщо справа не лише у грошах, то в чому ще?

Певною мірою, занепад інституту шлюбу є платою за перемогу кохання. У домодерній Європі сім’ї зазвичай створювалися не на підставі взаємних почуттів, а за розрахуном. Родина була не гніздечком кохання, а радше економічно-трудовим союзом, гарантами якого ставали релігія, звичаї і закони, а також сильна матеріальна взаємозалежність. Родина була формою колективного порятунку від голоду, бо вижити наодинці у світі тяжкої фізичної праці було вкрай важко. Так що обираючи супутника життя зважали більше на його матеріальний статус та фізичну спроможність, аніж на власні емоції. Та й перебирати особливо не доводилося, бо більшість людей від колиски до могили проживали на одному місці, в невеликих спільнотах. Певний простір для душевних поривань мала аристократія, але й вона була обмежена системою феодальних умовностей. Та ж таки Анна Ярославівна стала королевою Франції, бо її татко хотів породичатися з Капетінгами, а Капетінги в особі Генріха І – набути союзника для своїх військово-політичних ігор. Ото й уся тобі романтика.

Читайте також: Чому самотність – найпоширеніша хвороба сьогодення

Ідеали романтичного кохання заволоділи Європою близько ХVIII століття, із поширенням літературного жанру роману. Герої цих книг підносили свої почуття вище правил феодального, а потім і буржуазного світу, протиставляючи їх життєвій прагматиці та розрахункам. Це була заявка на особисте звільнення від диктату суспільства, церкви, держави, власних батьків і родин. Не менших свобод люди вимагали в усіх інших сферах життя й із часом їх отримали. Сьогодні ми маємо безпрецедентні умови для реалізації своїх почуттів на основі вільного вибору. Сучасна людина є економічно самодостатньою, над нею не тяжіє зовнішній примус – кохайтеся, чорнобриві, з ким завгодно! Навіть помилитись у виборі більше не страшно: розлучення – штука неприємна, але загальнодоступна. Здавалося б, в таких умовах люди мають створювати по-справжньому щасливі, міцні та глибокі союзи, але чомусь на виході маємо епідемію самотності.

Чому? Бо останні кілька століть ми вчилися любити інших, але й самих себе. Ми стали настільки уважними до вібрацій своєї душі, до своїх звичок, смаків, бажань і планів, що наше Его розрослося до колосальних масштабів. Розрослося настільки, що вмістити у своє життя ще когось стало проблемою. Самореалізація, особистий розвиток, пошуки себе – сучасна людина настільки заклопотана собою, що на родину й дітей залишається не так багато душевних сил і часу, а жертвувати своїм комфортом ми готові все менше. Історія зіграла злий жарт: отримавши всі умови для перемоги романтичного кохання – політичні, економічні, соціальні, правові – ми виявились нездатні його практикувати, бо стали невільні від самих себе. Наша епоха потребує свого Шекспіра: Ромео і Джульєтта щасливо втекли від своїх навіжених родин, але потім виявили, що "надто різні", аби бути разом. Вони жили довго, щасливо й померли в один день, але в різних місцях і кожен – на самоті.