Розмірковував про те, чи можна вбудувати літературу, яка створювалася і створюється в Україні російською мовою, в український культурний контекст. У своїх роздумах я спирався на феномен дореволюційної російсько-єврейської культури – коли російською мовою виходили літературні твори, газети й журнали, адресовані суто єврейському читачеві, який уже втратив ідиш.

Читайте також: Не стати "пижиковою шапкою": коли байдужість – не на часі 

Але після довгих роздумів дійшов висновку, що цей приклад не має сенсу. Єврейські письменники писали російською для євреїв і про єврейське життя. Той, хто писав і пише в Україні російською, – маю на увазі перш за все літературу, публіцистика й журналістика скоро підтягнуться – пише насамперед для росіян. Ні, не для громадян сучасної Росії, а для росіян у широкому сенсі слова. Для "русского мира".

Для росіян писав Гоголь, коли створював для них колоритний образ Малоросії, а потім епічну "птицю-трійку". Для росіян писав Булгаков, коли писав "Білу гвардію". Для росіян пише Кабанов, коли римує сучасну Україну. У цьому немає нічого ганебного, коли ти живеш у лінгвістичній провінції поруч із культурною метрополією російської мови.

Читайте також: Природа зневаги й ненависті до української мови в Україні

Україна – центр українського, а не російського світу. І той, хто звертається до її народу, а не просто до читачів або мешканців, говорить саме з нею, з Україною.

А з Україною розмовляють українською мовою.