Ов, який я, виявляється, голівар пропустила за своїми "римськими канікулами" та польськими страстями! (див. підсумкову статтю Антона Санченка).

Але мені не "байдуже" – мені сумно: що сотні тисяч моїх співвітчизників і далі живуть хай уже й не за "залізною", але все ще за "скляною" завісою (інформаційною). Пижикові шапки і "коври в рассрочку" цінностями вже, нівроку, не вважають – а от їхній нематеріальний еквівалент, пізньорадянську "ерзац-культуру закритої країни" – і досі тримають дбайливо загорненою "проти молі" в спеціальну торбинку в голові: оце й є те, про що я кажу – "Україну було поставлено на паузу" (культурно – на позначку "1970-ті").

І, так, це війна: це не "само так зробилося" – це "зробили" (більше про це див. у "І знов я влізаю в танк..." (збірка публіцистики Оксани Забужко – UAInfo)).

Читайте також: У тенетах Цоя. У яку больову точку поцілив В'ятрович

Так що в мене один тільки комент, наразі: здивувало питання автора – чому в 1970-80-ті "українські оператори ЕОМ набивали на перфокартах "МіМ" ("Майстер і Маргарита" – UAInfo) Булгакова, а не, скажімо, "Місто" Підмогильного?". Пане Антоне, змилуйтеся – та тому, що "МіМ" був дефіцитом, а "Місто" –  криміналом! ("Почувствуйте разницу"!) За Підмогильного (як і за всю українську культуру "поза програмою") світив реальний строк (за "український буржуазний націоналізм"), і не в міру допитливі читачі його й одержували – а "никто не хотел умирать"! (На моїй пам'яті десь у 1983 році з філософського факультету КДУ (нині КНУ імені Тараса Шевченка – UAInfo) було виключено студентку Тетяну М. за те, що прочитала "Зоряного корсара" (роман Олеся Бердника – UAInfo) й написала листа Берднику (!), – якщо знайдете в історії СРСР студента, виключеного за те, що написав листа Стругацьким, будь ласка, не забудьте повідомити!)

Або ще простіше, і пора це ясно усвідомити: з російської культури в брежнєвську добу "поза закон" виносилося тільки те, що прямо ставило під сумнів леґітимність чинної влади (і тому Висоцький – так, а Ґаліч – ні, Булгаков – так, а Домбровський – і досі ні тощо; й узагалі та – мелькнуло в когось гарне формулювання – "фронда пізньобрежнєвської фарци під гебешною кришею", яку блискуче втілював "московський плейбой" Висоцький, це була "зверху вниз" спущена мода – "від Андропова" в ширнармаси). В української ж підрадянської культури було зовсім інше "стратегічне призначення" – вона мала перш за все демонструвати культурну неповноцінність українців "без благотворного впливу російської культури". І тому "поза закон" (аж до сокирою по голові, для особливо впертих, уключно) у нас виносилося, дослівно, все, що могло зародити в публіки глибоко "антирадянську" (саме так!) думку про українську культурну самостійність.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

І, зі свого погляду, КҐБ мав абсолютну рацію: "русский рок" справді імперію укріпляв, український – справді руйнував. Саме тому нам було дозволено співати Макаревіча й Ґрєбєнщікова – а Івасюка було вбито, справу про вбивство передано до військової прокуратури аж у 2015 році (!), й досі вона лежить під сукном (!!!). І те, що всім пофіґ, мене ані разу не радує: це означає, що КҐБ (чи, тепер уже – ФСБ) і досі "має рацію". Їхня робота як була, так і лишається – перемелювати українців на "новую историческую общность людей – адиннарот" (хто впізнав контамінацію, той молодець)), їхнє завдання – зробити так, щоб кожна умовна, біп-біп, "пижикова шапка", незалежно од поколіннєвої приналежности, гріла "общее культурное пространство" до приходу російських військ, сама того не розуміючи, – і при тому щиро вважала себе "продвинутой" і "свободной от националистических предрассудков". Під цим оглядом у неоколоніальній політиці Кремля порівняно з добою Андропова геть нічого не змінилося.

І тому на "байдужість" – як на мене, таки ще рано: we can't yet afford that.