MENU

Кагебешник XVII століття й досі живий, а Європа все ще не позбулася своєї наївності

1349 0

У класичній повісті "Маруся" Марії Маркович, відомої під псевдо Марко Вовчок, є важливий епізод. Українська дівчина Маруся допомагає запорозькому козакові пробратися крізь переповнену військами країну під час Руїни XVII століття. Вони опиняються в Гадячі, столиці "лівобережного" гетьмана Брюховецького

При його "дворі" постійно присутній московський боярин. Він – "смотрящий" московського царя. На перший погляд, тихий і чемний, наче "вежливые люди", але насправді жорстокий і всевладний.

Перед мандрівкою в Гадяч Запорожець і Маруся в Чигирині зустрічалися із "правобережним" гетьманом Дорошенком. Авторка не розповідає деталей, але її натяки зрозумілі: герой Марка Вовчка намагається переконати "правобережного" гетьмана Дорошенка та "лівобережного" гетьмана Брюховецького подолати взаємну ненависть та об'єднати розділену навпіл країну.

У Гадяч Запорожець прибуває у вбранні сліпого кобзаря-мандрівника, Маруся виконує роль його провідниці. Вся сцена, коли цей "кобзар" грає Брюховецькому у присутності московського боярина, – ідеал сюжетного напруження. Маркович тут максимально лаконічна. Її завдання подвійне: показати спробу українців обдурити московського "смотрящего" і передати послання із Чигирина – й обдурити тогочасну московську цензуру, аби вона цієї історії не розгадала. Повість публікувалася російською, після Валуєвського циркуляра, у підцензурній імперії. Хитрість, натяки, мова знаків, маскування тут помножені удвоє.

Читайте також: Довга сага Марка Вовчка: такій драматургії позаздрив би будь-який сценарист

Ця лаконічність і недоказаність дратувала П'єра-Жуля Етцеля, французького видавця, який надрукував перекладену версію "Марусі" у Парижі. 2008 року українознавиця Ірина Дмитришин розповіла цю історію для французької публіки на основі архівних матеріалів. Її публікація у видавництві L'Harmattan містила два тексти: фінальний французький варіант Етцеля та головну знахідку Дмитришин – французький переклад "Марусі", який зробила сама Марко Вовчок. З'ясувала, що Етцель зредагував текст Марковички, намагаючись адаптувати її до потреб тогочасної французької аудиторії. Але він так пишався своєю адаптацією, що "Маруся" вийшла у Парижі… під його іменем – точніше, під його псевдо П. – Ж. Сталь. Марко Вовчок на обкладинці зазначена лише як джерело натхнення: d'aprе`s une lе´gende de Markowovzog, "за легендою Марка Вовчка".

Після цієї адаптації "Маруся" у Франції стала знаменитою, навіть була "коронована" французькою Академією. І стала класикою французької дитячої літератури – під іменем "Сталя".

Сьогодні, читаючи всі три версії – російський оригінал, Етцелеву адаптацію та автопереклад Марковички – можна побачити, що француз явно переборщив. Усі вдалі сюжетні повороти належать оригіналу – тож приписувати собі авторство він не мав права. Але з лаконічного й напруженого тексту Марії Маркович він зробив у багатьох місцях пафосний потік красномовства.

Читайте також: Луна-камера, фейки й постправда: про це писала ще Леся Українка

Найкумеднішим вийшов саме епізод у Гадячі. Розуміючи, що московський боярин – негативний персонаж, але не розуміючи суті проблеми й напруженості української "конспірації", Етцель робить так, що того вбиває блискавка. Вийшла кітчева розв'язка у стилі Deus ex machina.

У Марковички все було тонше. У "Марусі" є два "московські" персонажі. Солдат, втілення тупої грубої сили. Та боярин – уособлення хитрості й підступності. "Красноармеец" і "кагебешник" XVII століття. І кагебешник у кінці, на жаль, виграє. Плани Запорожця він розгадав – і історія завершується трагічно.

Нерозуміння французьким видавцем цього сюжету – важливий симптом європейського погляду на російську політику. Сила та підступ, насильство й хитрість – архетипи російської політичної культури. Вони були однаковими й у XVII столітті, й у ХІХ, й у ХХІ. І такою ж була безмежна європейська наївність щодо них.

А Марія Маркович у "Марусі" показала клас. Змогла опублікувати в підцензурній Росії гострий політичний текст. Текст-шифровку, чий принцип простий: чути мають усі, але почути – ті, кому треба. І вивела в ньому архетиповий образ "другого плану" – який і досі, на жаль, живий. Кагебешника XVII століття.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Володимир ЄРМОЛЕНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини