Сьогодні – 10 років з часу проголошення незалежності Косово.

Саме тоді, 10 років назад і було запущено один з багатьох процесів, які зрештою і призвели до російсько-грузинської війни вже через півроку після проголошення незалежності Косово, а рівно через 6 років – і до анексії Криму.

Так, кожен конфлікт особливий, але особливість усіх конфліктів до 2008 року не призводила до перетину червоної лінії міжнародного права – підтримки проголошення незалежності території суверенної держави в обхід рішення РБ ООН.

Замість пошуку компромісу і врахуваня інтересів усіх зацікавлених сторін було прийнято рішення покласти крапку у цьому конфліктів – попри заперечення навіть декількох країн – членів НАТО і ЄС.

Читайте також: Как живет Косово после 10 лет независимости. ФОТО

Не зважаючи на численні попередження, що це рішення може і допоможе вирішити один конфлікт, але створить привід для багатьох нових.

І що ціну за незалежність Косово можливо прийдеться платити іншим.

Винятки з правил для одних створюють спокусу зробити такі ж самі винятки для інших. І доводити далі, що саме це – "case sui generis" (унікальний випадок), а інші ні – справа невдячна.

Росія отримала чудовий привід сказати – а чим один випадок унікальніший від іншого?

Якщо вам можна порушувати Статут ООН, то чому нам не можна? Міжнародний суд? Ну то судіться...

У будь-якому випадку після рішення щодо Косово, а особливо через два місяці пізніше після рішення саміту НАТО в Бухаресті, де Україні та Грузії не дали План дій щодо членства в НАТО (а отже чітко показали Росії, що за цих дві країни НАТО поки що не планує воювати) стало зрозуміло, що покладатися у нових реаліях можна лише на себе.

Це – урок Косово для нас. Не жити ілюзіями, а будувати країну виходячи з нових реалій світу, де панує, на жаль, не верховенство права, а право сили.

Читайте також: Косово як сигнал тривоги для ЄС

Життєспроможність держави визначає її resilience, як зараз люблять повторювати західні дипломати, внутрішня стійкість, згуртованість, що базується на функціонуючих державних інституціях, які захищають інтереси не правлячої верхівки, а усього суспільства.

У такій державі не можливі внутрішні дезінтеграційні процеси, а зовнішня атака заздалегідь приречена на поразку. Якщо держава не життєспроможна, то завжди знайдеться хтось, хто придумає для неї новий "sui generis".