У бригаді її називали "Красуня". Це слово не було її позивним, просто дівчина ця нею була, як зовні, так і всередині. Вона не була снайпером чи мінометником, вона не стріляла, а лікувала, але це не стало вагомою причиною для істот з протилежного боку, які вбили цю дивовижну красу.

Рік тому від рук нелюдів загинула медик 54-ї бригади Наталя Хоружа, тепер не стало ще однієї дівчини, якій було усього 23 роки, і яка рятувала наших поранених воїнів на передній лінії оборони.

Ніколи не пробачу, ніколи. Дівчата та хлопці на небі не зрозуміють.

Читайте також: Що з себе являє жіноцтво на війні?

Сабіна Станіславівна Галицька народилась 20.09.1994 року у селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області.  

Закінчивши 9 класів сільської школи, дівчина вступила до Новоград-Волинського медичного коледжу, у якому отримала фах фельдшера. По тому рік встигла попрацювати акушеркою у Барашівській сільській лікарні. Планувала отримати вищу освіту, але не встигла.

Взагалі, у неї було дуже багато планів на життя, різноманітних мрій та сподівань. Вона була молодою дівчинкою, яка полюбляла романтику та діточок, але, у той самий час, вона вже встигла стати воїном, навіть не тримаючи у руках автомат.

01.04. 2016 року вона підписала із ЗСУ контракт, маючи велике бажання допомагати пораненим у боях солдатам, та після навчання на полігоні "Десна" прибула до свого підрозділу.

Сержант, старша медична сестра приймально-сортувального відділення медичної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Дуже грамотна та працьовита дівчина-медик, яку ніколи не лякала небезпека, мужня та рішуча, у попередню дислокацію бригади у зоні війни вона 4,5 місяці перебувала на нулях, витягуючи хлопців з того світу. Подружці своїй писала, що в неї все добре, планувала зустрітись із нею у березні.

Планувала, мріяла. Це все минулий час, немає її більше з нами.

Вбили Красуню 20 лютого о 15.30 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Луганськ", на передній лінії, прямим влучанням протитанкової керованої ракети у нашу БРДМ.

Читайте також: Богомолець: Ми не маємо права зупинятися, допоки не збудуємо таку Україну, про яку мріяли ті, кого вже чотири роки немає поряд з нами

Поховання попередньо планується 23 лютого у рідному селі. У неї залишились батьки та брат.

У найважчий день для України, у річницю великої трагедії на Інститутській, кожен, хто так чи інакше пропустив той біль крізь свою душу, згадував ті моторошні ранкові години, коли здавалося, що світ перевернувся, коли хто вживу, хто у мережі дивився на те, як падають люди, падають та завмирають під похмурим небом.

Я теж вчора згадував, передивляючись купу відео та світлин, згадував та щось міцно стискало під ребрами. А за вікном було таке ж похмуре небо, як і чотири роки тому, а за вікном була тиша, яку нічого не порушувало, тиша, у якій відчувався крихкий мир у моєму місті. 

А у той самий час за мою тишу помирала одна дівчина.