Плани щодо миротворців на окупованій території обговорюються в контексті можливостей, переваг та недоліків. В той же час потрібно зрозуміти світоглядні засади такої політичної ініціативи.

При розгляді можливої участі міжнародних миротворців в мирному урегулюванні на Сході України більше часу витрачають на обговорення можливого мандату від ООН (примус до миру, встановлення миру, підтримання миру, відбудова миру). В той же час зовсім не обговорюється таке важливе питання як мандат народу України.

Саме таке питання видається найбільш важливим – який мандат має українська влада від народу України для запрошення миротворців на територію України?

Згадаємо статтю 73-ту Конституції України: "Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України." 

"Закон про забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях" був прийнятий з явним порушенням Конституції, оскільки 73-та стаття Конституції проігнорована, а сукупна влада не є легітимною.

Суть порушення Конституції полягає у наступному. Будь-які рішення щодо зміни статусу території України її Парламент може приймати за однієї умови – він є легітимним органом України, тобто довіра до нього перевищує хоча б 50%. За нинішньої ситуації ані Президент, ані Парламент не має всієї повноти легітимності.

Якби ми мали високу легітимність влади, то в принципі на це порушення Конституції можна було б закрити очі. Але ми маємо нелегітимну владу. Отже ми маємо серйозну проблему – нелегітимна влада намагається приймати рішення щодо зміни статусу території України з порушенням Конституції, яка прямо та недвозначно вимагає – "виключно всеукраїнський референдум".

Хочу підкреслити, що стаття 73-та Конституції має всі підстави бути задіяною, бо "окупована територія" це така територія, на яку не розповсюджується суверенітет України. А це власне і означає, що після цього Закону територія України змінилися, бо зменшилася частина суверенної території України.

Більше того, якщо ми якусь частину території визначаємо як окуповану та ще й збираємося віддати її під контроль міжнародним миротворцям без проведення референдуму, то це є пряме порушення Конституції, бо наявність миротворців вже не просто фіксує зміну статусу території України (з суверенної на окуповану), але і зміну також суб'єкту контролю території.

Чи усвідомлюють Президент України та Голова Верховної Ради, а також сукупний склад Конституційного Суду, що в будь-який момент після зміни влади вони можуть бути арештовані та притягнені до відповідальності за порушення Конституції України?

Українці розуміють, що частина території країни окупована і що вона може контролюватися міжнародними структурами, але Конституція вимагає, щоб це сказав народ України, а не Парламент і не Президент. Так сказано в Конституції.

Читайте також: Підписаний Порошенком закон про реінтеграцію ОРДЛО містить низку суперечностей – Снєгирьов

Які ж наслідки від прийняття згаданого Закону? Чи збирається влада його виконувати?

Давайте подивимось, що таке зафіксований в згаданому Законі статус Росії як агресора? З точки зору влади це ніби якийсь момент піару самого закону. Уявлення про те, що це змінює дуже багато в правовідносинах двох країн, не стало домінуючим – з політиків про це майже ніхто навіть не здогадується, а правники наші мовчать з цього приводу.

От наприклад, торгівля заводу "Roshen" з Придністров'ям. Його президент дозволяє собі заявляти, що торгівля іде давно, все нормально, нічого не змінилося.

Як же це так не змінилося?

Все змінилося після прийняття Закону, де Росія – агресор!

Шановні бізнесмени та політики!

В Україні прийнято закон про те, що Росія – агресор. Ще раз: РОСІЯ – АГРЕСОР.

Це значить, що водночас все змінилося. І торгувати з Росією чи її нелегальними сателітами, такими як так звані ДНР-ЛРН, Придністров'я і т.д., це є злочин проти України.

Чому ж для держави та бізнесу досі нічого не змінилося? Та тому, що закони у нас приймаються не для зміни діяльності, а для піару. Влада попіарился при прийнятті Закону на тлі того, що Росія тепер агресор, і все. А про те, що потрібно змінити всі правила державних та комерційних відносин з Росією та її сателітами, – ніхто ж не говорить.

Читайте також:  Путіну вдалося накинути Україні надзвичайно шкідливу для неї гібридність

Не можна торгувати з агресором. Це ж нібито проста істина.

Є доволі багато українських правників, які абсолютно серйозно вважають, що визначення Росії як агресора потрібно для того, щоб доводити агресивні дії Росії у міжнародних судах чи проводити рішення проти Росії в міжнародних інституціях, як от ООН.

І це все?

Тобто ми прийняли Закон про агресію для зовнішнього використання, а українські олігархи і далі будуть торгувати з Росією, контрабанда з окупованими територіями буде продовжуватися, а такі анклави як Придністров'я ми будемо і далі розглядати як прийнятні для нормальних відносин?

Та що ж це за дурдом такий в Україні? Ми ж в стані війни. Росія у нас агресор. Який закон ще потрібно прийняти, щоб дати по руках жадібним торгашам?

І навіщо було тоді приймати цей Закон, якщо ми все одно збиралися злити окуповані території міжнародним миротворцям? Який сенс планувати в Законі військові дії України проти Росії, якщо все тепер зводиться до миротворення чужими силами?

Читайте також: Патова ситуація щодо миротворчої місії ООН на Донбасі

І яку проблему тоді вирішують ці миротворці? Чи дозволяють миротворці подолати агресію? Бо у нас же в законі агресор є, власне агресії (війни) нема.

По-перше, давайте переосмислим, хто є агресор для України? Неправда, що це тільки Росія. Агресором для України є Росія в змові з українськими олігархами, які мають свої інтереси в Росії, та з українськими корупціонерами, корупція яких зростає в умовах війни, бо вони тримають всіх українців заручниками – погоджуйтеся з нашою корупцією, бо Путін нападе, не скидайте владу, бо тоді ви агенти Кремля.

Отже насправді миротворці будуть здійснювати декілька речей. По-перше, миротворці де-факто вводять міжнародне зовнішнє управління на окупованій території, дозволяючи привабливу для влади річ – вести торгівлю і не перейматися відповідальністю за українців на окупованій території. По-друге, оскільки домовленості щодо миротворців досягнені на найвищому міжнародному рівні, то це дозволить не чіпати олігархічний бізнес під вивіскою відновлення економіки окупованої території. По-третє, Росія отримує міжнародний статус миротворця, а значить це дозволить нівелювати її статус як агресора всередині України.

Тобто миротворці дозволять статус агресії Росії зробити гібридним в Україні – агресія ніби є, але змінювати правила всередині України щодо неї не потрібно, тобто закріпити те, що зараз незаконно відбувається.

Отже миротворці не долають агресії, вони лише гібридизують її.

Таким чином, гібридність це форма приховування конфлікту за багатьма звичними соціальними нормами, які роблять його форми існування невпізнаваними, неочевидними, напівприйнятними.

Гібридний мир завжди кращий, ніж гібридна війна, але це лише тоді, коли агресія подолана. Оскільки окрім російського режиму найбільшим агресором щодо України є також олігархи та корупціонери, то миротворці не долають агресію, вони лише дозволяють закріпитись її в гібридній формі.

Україні не потрібне гібридне миротворення.

Миротворення в Україні повинно мати виняткового внутрішнє походження. Таке миротворення має бути пов'язано зі знищенням всевладдя олігархії та корупції в Україні. Таке митворення повинно мати прямі і очевидні форми свого існування.

І почати потрібно з виконання Закону, де Росія визнана агресором. Це уявлення має бути розповсюджено на всі відносини України з Росією.

Олігархи та корупціонери дуже не хочуть виконання Закону, де Росія визнана агресором.

Олігархи та корупціонери дуже мріють про гібридизацію агресії шляхом миротворців.

Не даймо їм це зробити!