Пригадую, літом 2004-го року я пробирався крізь риштування, якими одного ранку обліпили парадний вхід в Адміністрацію президента, через котрий заводять до резиденції глави держави глава інших держав.

Вимазавши мешти у бетонну пилюку, я спочатку висварив будівельників, а відтак напоровся на їхнього виконроба у ранзі одного із керівників адміністрації:

– Ти хоч на грам кумекаєш, що ти робиш? – покрутив я йому пальцем біля скроні. – Через кілька місяців від вас тут й сліду не буде. Для кого ви стараєтесь?

Він повертів пальцем  у тому ж місці на мою адресу і неприховано образився.

Уже зимою того ж року сюди прийшли революціонери із першого помаранчевого Майдану, і хлопці, які залюбки робили ремонт для довготривалого сидіння у цій головній бюрократичній канторі, драпали звідси через вікна.

Читайте також: Спогади про Майдан. З боєм вогняних пляшок скінчилася молодість

Зимою 2013-го, коли випав нечуваний у Києві сніг і усі кляли  мерію, на чому світ стоїть, один мій знайомий із тодішнього режиму, якого задовбали недоноски "Саші стоматолога" з уряду, радився зі мною, що робити, як вижити.

• Потерпи ще трохи, – видав я йому політтехнологічну рекомендацію, банальність якої його розчарувала. – Через кілька місяців із цього режиму й сліду не буде, як через кілька тижнів й сліду не буде від цього снігу по коліна.

Я погортав свою електронну пошту кількарічної давності, і знайшов цього листа.

Подібних прикладів можна наводити ще багато. Спостерігаючи за рефлексіями "временщиків"  всередині влади, не перестаю дивуватися, якої катастрофічної деформації зазнає не те, що свідомість, а самі інстинкти цієї братії, яка опиняється у лабораторній колбі, у якій незворушна лаборантка Історія повсякчас змінює своїх піддослідних кроликів.

 А кролики думають, що вони вічно перебуватимуть у ранзі її обранців чи улюбленців. Як сказав би Достоєвський, ними оволодіває "адміністративний "восторг", і вони втрачають людську ідентичність, перетворюючись у скелети за броньованими дверима чи у манекени у броньованих членовозах.

Вони втрачають здатність помічати, що палаци влади уже перетворилися для них у камери їхніх тюрем, тому за п»ять хвилин до виконання вироку, уже винесеного їм, починають робити у цих камерах ремонт.

Ставлячи смертельний діагноз на мові політесу своїм клієнтам-пацієнтам, які звертаються за політологічною консультацію, я виходжу із того, що констатую у них втрату адекватності.

Невиліковна хвороба – втрата зв'язку із дійсністю. Неадекватність – це травма, несумісна із життям, як констатують медики летальні трагедії.

Як тільки вони стають дальтоніками, коли неадекватність деформованої від передозування владою свідомості заливає дійсність рожевою поволокою, врятувати їх уже не можливо.

Коли старший міністр або як прийняти називати цього, одного із чиновників, прем'єр-міністр йде до Голгофи кривавого жертвоприношення на Майдані, і його освистують скорботні люди, ображені його присутністю, він називає їх окремими некультурними типами із абсолютної меншості народу.

Він хворий на неадекватність. Бо ця меншість, яку він обібрав до нитки несусвітніми тарифами і яка його ненавидить усіма фібрами збуреної  душі у змореному тілі, становить нині більше 90 відсотків населення країни.

Коли старший чиновник, якого прийнято називати президентом, у час нечуваної нужди у найбіднішій у Європі країні, що стікає ще й кров'ю під кирзаком варвара, летить за тридев'ять земель і на безлюдному острові влаштовує собі банкет під час чуми, то що мали би сказати про стан його здоров'я психіатри?

Читайте також: Спогади про Революцію Гідності української письменниці. ФОТО

Архаровці режиму часом полюбляють вискакувати зі своїх бункерів, і у хрещатицьких кав'ярнях теревенять,  ліберально ділячись дворовими плітками із улесливими, незалежними від власної совісті журналюшками..

Про те, як на "стратегічній дев'ятці "фронт" поїдав вождя, а головний мент відкушував по кавалку прокурора. А прокурора засвербіло, і він сказав, що хоче бути прем'єром. А кроляча карикатура на прем'єра натякнув, що він хоче бути ще й президентом у цьому ляльковому театрі.

Для адептів влади   хизування  інсайдерською поінформованістю, яку вони демократично зливають, – то просто кайф.

 Вони завше, і особливо останнім часом, виводять мене із себе, і я підсумовую їхні тиради одним похоронним для них рефреном:

– Рєбята, усе це ваше взаємопожирання павуків у банці не має абсолютно ніякого значення. Ви не про те говорите, ви не у тому світі живете. Ви уже самі  на власних плечах винесли свої власні домовини на той світ, бо ви втратили адекватність. Ви товчетеся за кращі каюти на п'ятій палубі, коли чотири нижні палуби уже пішли під воду.

Із мудрим чоловіком, перший президентом Леонідом Макаровичем ми якось  сиділи  у коридорах Адміністрації президента, гомоніли і спостерігали, як гасає сюди-туди чиновна братія.

• Усі, що тут працюють, є не помічниками, а ворогами президента, – раптом повернув круто бесіду  батько-засновник. – Що вони роблять? Дивляться йому у рот і терзають себе муками – якби вгадати, що ти хочеш. А слухати треба не тих котрі кажуть тобі, що ти хочеш, а тих, які кажуть тобі правду.

Президент Кравчук перший і єдиний пішов на дострокові президентські вибори, бо перший і єдиний зумів не втратити адекватність, стоячи на спинах мільйонів, на чоло яких його підняла доля.

Усім наступним після нього не вистачило ані сил, ані розуму, зберегти те найцінніше, що робить політика і сильним, і мудрим, – зберегти адекватність.

У нинішній владі із архетипами її персонального наповнення  попросту не може виплодитись і зберегтись бодай один такий доброзичливець президента, який не хотів би вгадати, що він хоче, а спробував би сказати йому правду. Який би повернув його до свідомості.

 Нинішня неадекватність хоч і успадкована, але попросту зашкалює.

Ми уже давно розійшлися із ними на роздоріжжі. Ми, мільйони, і вони, одиниці.

Вони давно перенесли себе в іншу реальність і навіть не пробують з неї повертатись.

Й не треба.

Василь БАЗІВ, для UAINFO