Я бачу, що завдяки пропозиціям поета Володимира Вакуленка наша зустріч обіцяє бути дуже цікавою. Не знаю, як там щодо сеансу чорної магії, але беріть з собою термоси з кавою, тепло вдягайтеся, бо залізних бочок і дров цього разу не буде. Не буде ні мітингів, ні танців, ні співів. По суті, це зустріч випускників школи, яку ми пройшли на мужність і небайдужість у січні-лютому 2014 року. Ось уривок з мого щоденника за 21 січня:

"Засинаю важко і сон неспокійний. Вранці почуваю себе розбитою. Бог свідок – я дуже важка на підйом. Я не маю революційного досвіду, і терпіння. Але мушу навчитися.

Тепер я знаю коротшу дорогу і, прийшовши на перший блокпост, помічаю барикаду. Невелику зовсім, радше символічну. Дівчата й хлопці стають навшпиньки на дошки і намагаються поспілкуватись з військовиками. Ще є наївна віра в те, що можна переконати ментів чи навіть Беркут.

На сусідній вулиці якісь два п’яні ідіоти із Закарпаття вчора вночі кинули через мур петарди. Їх, правда, скрутили. Якийсь хлопець питає, де гніздо Беркута, і я кажу, що можу туди відвести. Він дивиться на мене: «Я вас десь бачив».

Я не знаю, як мене можна впізнати закутану, з шаликом на писку, але він раптом пригадує. Я не знаю, хто він, тому ми йдемо і розмовляємо про політику, а потім про літературу, спільних знайомих. Це я проводжу екскурсію, бо вже вчора все розвідала. Тепер усюди з’явились барикади. Чекаємо снігу, який можна набрати у мішки. Добрий матеріал для барикад.

Біля останнього блокпосту я починаю говорити про Кутзее. Про його Михаеля К., як той віз хвору матір через охоплену громадянською війною країну до єдиного безпечного місця – на ферму її дитинства.

Я здогадуюсь, що безпечного місця в Україні може не виявитись. Весь час згадую «В очікуванні варварів» і «Життя і час Михаеля К.». Мені не страшно, я здогадуюсь, що все може бути інше. І водночас схоже."