Коли все починалося, ми знали тільки те, що пряні тарелі лапатого снігу скоро впадуть на наші голови. Знали, що вони знайдуть нас за світінням сотні тисяч смартфонів, які ми підіймемо над головами, аби Київ заблимав спалахами велетенського серця. Ті спалахи сиґналитимуть тривогою у холодне, зимове небо. Палахкотітимуть сильніше за металеві діжки, в яких ми палитимемо свої тривоги і переживання. В яких, разом з дровами, спалимо наше сьогодні, аби зігріти і не дати задубнути нашому завтра.

Тоді ми ще не знали, що океан теплих надій скоро перетвориться на маґму. Не знали, що вулиця Грушевського обернеться вогняною рікою і патьоки талого снігу - гнатимуть вниз вулицею наші страхи. Гнатимуть під тривожні звуки салютів, пострілів та петард. Звідки нам було знати?

Ми тоді були ніби острівці самотності у похмурому океані пустоти з полотна Здіслава Бексінського: скукожені фігурки палять багаття сувоями минулого, аби не померти від холоду.

Тоді ми не знали, що скоро нас чекає зовсім інше життя, в якому буде двадцять годин сну на тиждень, тривога і злість, ранки із запахом сотень шкарпеток у захопленій київадміністрації і барикади. Життя, в якому ми цупитимемо протигази з бомбосховищ, боязко торкатимося перших у житті коктейлів Молотова і відпочиватимемо у тривожному Твітері, сповненому закликів допомоги та важливих координат, від яких залежить життя таких само людей як і ми.

Ми ще не знали, що у січні розтопимо сніг на вогняні ріки. Тоді запалає все і ті ріки вийдуть з берегів, і темрява поллється на нас ніби з вогнегасника, і put out our flames with gasoline.

З боєм вогняних пляшок скінчилася молодість. Останнє, що я з неї запам'ятав - бурхливе і тепле море рожевої води, спалені автобуси, порожні вулиці Києва, коктейлі в брудних пляшках, бутерброди з маслом і сиром, постріли і шторм, в якому дорослі дозволяють нам купатися. Шторм, який змиває і забирає з собою всі страхи, тривоги і переживання.

Змиває, разом з кривавим снігом на площі.

І не віддає.