У цієї країни є вражаюча здатність бути реальною

Мріяти – весело, говорити – легко. Але все стає дуже реальним, щойно шасі торкається посадкової смуги. Це більше не захмарні мрії. І не кумедна тема для розмови, поки ви з друзями спостерігаєте за червоним заревом заходу над Тихим океаном.

Після подолання десяти часових поясів мрії про далекі краї буквально впали з неба на землю. Мрія переступила межу реальності, подолала міст від буденного до невідомого світу.

Коли залишаєш свою країну, є тільки два найважливіші звуки: звук штампу, поставленого в паспорт, і звук банкомату, що видає нову валюту. Два ці звуки поклали офіційний початок моїй Україні.

Читайте також: П'ять речей, які дивують у Сполучених Штатах

Когось такі речі лякають, але я належу до того типу людей, які розцвітають від необхідності долати невідоме. Американське небо стало занадто ясним і передбачуваним, мені хотілося зміни погоди, нових територій і нових знань.

Той листопад 2016-го став кроком у кролячу нору мого життя – новий вимір для розуму, інші почуття для нервової системи і нові декорації для очей. Київ не був таким само чарівним, як влітку: сіре небо зливалося із сірими будинками, ніби вони були намальовані одним широким і довгим мазком фарби на полотні.

Але мені і не хотілося, щоб все було прекрасно. Я не хотів ідеальної погоди. Мені хотілося текстур, глибини і зернистості, і Україна надала все це, ніби загартований професіонал.

У перші 24 години будь-яке місце породжує якесь відчуття. Ірландія – випивка. Балі – розслаблення. Лас-Вегас – надлишок. Нью-Йорк – штовханина. Україна – істинність.

У цієї країни є вражаюча здатність бути реальною. До цього призвела ціла низка чинників, і якщо сучасний світ здебільшого прагне здаватися, то Україна – одне з тих місць, які цього не роблять. В якомусь сенсі все тут дуже просто: люди посміхаються, лише коли дійсно вкладають у це сенс. Тут немає жестів "ввічливості", лише жести, які виходять із справжніх намірів – хороших чи поганих.

І хоча звучить це не дуже затишно, і таким дійсно не є, це дуже освіжає. 

Отож я вступив у свою нову реальність з оптимізмом і широко відкритими очима, а мій мозок фіксував інформацію про нову культуру. Культурні невідповідності й особливості поведінки – одне з моїх найбільших захоплень. І ось що я візначив у свій перший тиждень у Києві.

Українці хоч і не набільш товариські люди на початку, але, як і у випадку з будь-яким хорошим вином, час діє на них сприятливо. Мій багатоквартирний будинок охороняли "бабусі-мафіозі", які змінювали одна одну коло вхідних дверей. У той перший тиждень їх погляди були переважно важкими, яструбиними. До кінця тижня дві з них почали посміхатися. А тепер одна з них називає мене сином.

В Америці заходи безпеки на найвищому рівні. Заборонний знак або попередження є практично для всього. Україна – повна протилежність. Тут немає ні попереджень, ні заборонних знаків. Добре це чи погано, але все тут здається дозволеним. Однак завжди знайдеться рука, яка проведе вас через емоції дискомфорту і незручності.

У перший тиждень я зрозумів, що якщо помру в Україні, то, швидше за все, зникнувши у занедбаному радянському ліфті, який або стане моєю в'язницею, або впаде разом зі мною і розіб'ється. Це, як і раніше, мій головний страх у цій країні.

Читайте також: Черги, бюрократія, "кравчучки". Що "радянського" в сучасній Америці?

Прості речі вимагають тут зусиль і терпіння. Мені хотілося дещо записати, тому знадобився блокнот ( "блокнот" англійською – notebook) – на його пошук пішло півдня. Блокноти не продавалися в продуктових магазинах, як у мене вдома. Тому, послухавшись поради хлопця на вулиці, я прийшов у комп'ютерний магазин, де і запитав про блокнот. Продавець привів мене до відділу ноутбуків ( "ноутбук" англійською – laptop).

Хоча тут набагато рідше говорять щось на кшталт "привіт, як справи?", Тут набагато частіше зустрічаєш глибокий погляд, який запитує про це без усіляких слів.

Незнання мови – серйозна проблема, однак має свої позитивні сторони. Всі ті маркетингові повідомлення, мета яких – вкрасти увагу, втрачають свою ефективність.

Я одразу ж відчув глибину цього місця. Це відчуття неможливо пояснити, щоб зрозуміти його – потрібно приїхати сюди самому. Америка – це дитина, вік якої вимірюється трьома поколіннями. Київ почав тисячі років тому.

Вільний час тут не обов'язково заповнювати балаканиною. Люди тут в цілому розмірковують про життя глибше, і тривале мовчання – це нормально.

Загальний темп життя значно повільніший. У свої перші суботній і недільний ранки я навіть подумав, що оголошено надзвичайний стан, адже на вулицях не було людей.

Метро чисте, зручне і швидше, ніж в Нью-Йорку, і значно випереджає метро Сан-Франциско, адже інтервали між потягоми тут набагато менші.

Протягом першого тиждня мені довелося нелегко в продуктовому магазині. Все потрібно було зважувати. Черга позаду мене збільшувалася, і я відчував тиск, поки згадував правильне російське слово для "перцю" і шукав потрібні літери кирилиці, щоб ввести їх на екрані вагів.

Вулиці здавалися більш "нормальними". У порівнянні із Сан-Франциско тут було набагато менше божевільних і бездомних.

Рішення покинути зону комфорту і "ризикнути" переїхати в Україну виявилося одним із найкращих досвідів мого життя. Тепер це і є моє життя. Це більше не захмарна мрія, а мій "звичний світ" на землі. І все тільки починається.