Торік, коли я переїхав до Вашингтона, мене багато що дивувало, пише у своєму блозі на "Новому часі" заступник виконавчого директора МВФ Владислав Рашкован. Фаренгейт, фути, акри, унції, скільки миль можна проїхати на одному галоні бензину, дуже великі машини-пікапи, жіночий американський футбол по ТБ, 110 вольт напруги в мережі, тако і сальса в ресторанах, ціни без податків у крамницях і величезні чайові в ресторанах, де часті гості – лобісти. Але до цього швидко звикаєш, й американська розетка вже не здається настільки дивною.

Однак все одно залишається п'ять речей, які продовжують мене дивувати в Америці, ну або щонайменше в нашому невеликому американському селі неподалік від Вашингтона:

Різноманітність (diversity). У державній середній школі дочки вчаться діти з понад 50 країн, що говорять 25 національними мовами – від мандаринської до суахілі. Всі вони проходять звичайну шкільну програму. Так, це результат того, що у Вашингтоні розташовано більше 170 посольств країн світу, але думаю, річ не тільки в цьому.

На вулиці можна запросто зустріти закохану пару японки й аргентинця або ґей-пару німця та марокканця. Дорогою на роботу я проїжджаю велику кількість церков, починаючи з ефіопської православної до корейської пресвітеріанської. Спілкуючись із представниками різних компаній, я зустрічаю людей, які здобули освіту в Кейптауні, Мельбурні, Єревані, Львові чи Лімі та працювали в різних кінцях світу: від Сінгапуру до Сантьяго.

Все це розмаїття вражає. Когось може втомлювати, але не мене. Я бачу цінність у такому розмаїтті – в досвіді, мовах, знаннях, обміні культурами при збереженні своєї ідентичності. Все це розвиває не тільки толерантність, а й показує, наскільки світ складний і водночас цікавий і часто незвіданий. Не знаю, як вам, а мені б хотілося бачити більше різноманітності на українських вулицях і в українських компаніях.

Інклюзивність. Справа не стільки в людях з обмеженими можливостями. І так зрозуміло, що безбар'єрне середовище організовано практично скрізь: від супермаркетів та офісних центрів до судів й університетів. Зрозуміло також, чому місця для автівок зі спеціальними знаками на парковці біля початкової школи сина завжди вранці зайняті, – в Сашковому першому класі є дівчинка, хвора на ДЦП, і в школі вона не одна.

Читайте також: Строкатий Ньюкасл-апон-Тайн: як ведеться англійському містові та його мешканцям

Річ не тільки в пересуванні. Річ у включеності цих людей у нормальну життєдіяльність суспільства. Моя дочка спокійно ставиться до дітей-аутистів. Вони займаються за спеціальною програмою, але деякі уроки відвідують разом з іншими. Я починаю звикати до того, що в нас на кожній конференції є три-чотири співробітники або гості на візках із ноутбуками в руках, які не тільки конспектують, а й зазвичай беруть активну участь у дискусії. Я також радію з того, що в нашому офісі дуже часто бувають маленькі діти – в будівлі Фонду, як і в багатьох організаціях неподалік, створений центр турботи про маленьких дітей, яким іще рано йти в садок. Таким чином молоді мами й тати теж активно включені в діяльність компанії і не сидять вдома в декреті. Спокійно вже проходжу повз велосипедну парковку Фонду, що нараховує більше 200 велосипедів. Їхні власники приїжджають із різних кінців Вашингтона або прилеглих містечок у Меріленді та Вірджинії і не залежать від громадського транспорту.

Однак семирічний син сусіда, що постукав одного разу в наші двері зі пропозицією почистити доріжку до гаража від снігу, й 88-річна бабуся, яка сама організувала щось на кшталт "жовтих сторінок" серед жителів нашого селища, де рекламує все й уся: від няньок на вечір до карпулінґу для спільної поїздки до церкви у вихідні, все ще нас дивують. Хлопчика моя дружина хотіла радше напоїти чаєм, а бабусі – допомогти під ручку довести до її будинку. Але цього не було потрібно – бабуся була в легінсах і кросівках і до іншого будинку просто побігла.

Я починаю звикати до цього, але все ще дивуюся й дуже хочу, щоб такої залученості різних людей в Україні було більше – кожен заслуговує на рівні можливості незалежно від якихось додаткових особливостей або віку.

Важливість освіти. Не думаю, що сильно перебільшу, стверджуючи, що рівень майбутнього добробуту людей у США залежить від того, в яку початкову школу вони ходять. Публічні школи тут об'єднані в кластери – у хорошої вищої школи (8-12 клас) найчастіше дві-три сильні середні школи і п'ять-сім початкових шкіл. У кожної школи є свій рейтинг, і саме на нього багато хто орієнтується при виборі місця для проживання. Наприклад, є школи, де рівень вступу до коледжів досягає 99%, а є міста, в яких к середньому в коледж йде не більше 20-30% випускників шкіл. Як результат, у містах біля найкращих шкіл вартість нерухомості зростає. Зростання вартості нерухомості веде до збільшення податків, які йдуть на посилення школи, – так це працює, не навпаки.

Якщо вірити дослідженням Світового банку, вступ до коледжу й отримання першої роботи після коледжу зводить імовірність бідності в сім'ї протягом усього життя до менше 2%. Тому так важливий вибір школи (яка з високою ймовірністю приводить підлітка в коледж) і так важливо в ній добре вчитися. Щоб не бути бідними, люди прагнуть до коледжу, особливо малозабезпечені, й те, що ви часто бачите в американських фільмах, – не перебільшення. Я щодня бачу скромно вдягненого темношкірого батька, який привозить на автобусі своїх дітей у школу – він точно розуміє, що коледж потрібен не для того, щоб не йти в армію, або пошуку супутника життя для дітей.

Вища освіта – шлях до подолання бідності, шлях, на який США витрачає близько 15% свого річного бюджету (більше, ніж на оборону). І те, що в 99% випадків ви бачите темношкірих водіїв автобусів, сантехніків, листонош, продавців у магазинах, а також іспаномовних будівельників або газонокосильників – наочний результат того, що, якщо ти не отримав якісної освіти, пробити свою скляну стелю в житті буде практично неможливо. Такого яскравого прояву "освітнього" розшарування я не очікував, і мене це дивує, особливо в епоху інформаційних технологій, коли доступ до відкритих освітніх курсів є практично у кожного.

Спортивність. Після першого уроку фізкультури у школі моя дочка приголомшила, сказавши, що ніяких нормативів їй складати у школі не доведеться. На уроках фізкультури її вчитимуть трьом речам. По-перше, спортивності – не ставати майстрами спорту, а любити спорт, розуміти важливість бути спортивним. По-друге, командності – вміти поважати членів команди й супротивників, розуміти почуття ліктя, залежність загального результату від вкладу кожного. І третє – уміти вигравати і програвати: виграючи, поважати суперника, не задираючи ніс; програючи – не падати духом і йти далі.

Не знаю, чи дає це плоди в суспільстві, а біжать тут усі – вранці, вдень, увечері, замість обіднього ланчу. Всі батьки постійно думають про те, як використати додаткову годину вільного часу на дитячий спорт – для цього є величезна кількість можливостей: велотреки, тенісні корти, ковзанки, баскетбольні майданчики, поля для бейсболу – практично всі публічні, багато – безкоштовні.

Читайте також: Наука бути громадянином: чому маємо її опанувати

Не знаю, чи приносить це результати в школі, але в спортзалі висять нагороди команд за перемоги у змаганнях штату й національних першостях за останні 20 років. Також на стіні окремо відзначені індивідуальні спортсмени – чемпіони США в різних видах спорту: від боротьби і легкої атлетики до хокею та дайвінґу. Під час матчу шкільного чемпіонату штату з баскетболу весь зал був повний уболівальників, які підтримували обидві команди, а після матчу мій син міг перевірити всю статистику матчу за кожномим підлітком-баскетболістрм, відзначивши тих спортсменів, за прогресом яких хотів би стежити. Упевнений, що в залі були й агенти якихось університетів, які придивляються собі в команду гравців.

Не знаю, чи зробить це нашу сім'ю спортивною, але моя дочка весь тиждень грає в софтбол, волейбол, катається на велосипеді, грає у сквош, а син не розлучається з тенісною ракеткою, шахами й баскетбольним м'ячем, також мріючи грати у шкільній команді. Дні фізкультури – одні з найулюбленіших на тижні. І це все ще дуже дивує, і моїм улюбленим Одесі та Києву хочеться побажати більше спортивності й нових спортивних манежів, а не тільки позбавлених смаку багатоповерхівок. Та й уболівальників на шкільних трибунах (є такі в нас?) хочеться теж побажати.

Самоорганізація. Однією з моїх улюблених книг юності був "Аеропорт" майстра виробничих романів Артура Гейлі. Дія роману відбувається в США, у вигаданому міжнародному аеропорту імені Лінкольна. Одним із відгалужень сюжетної лінії книги є протест жителів прилеглого містечка Медоввуда, яким докучає шум літаків. Активісти хочуть змінити маршрути авіалайнерів, щоб вони не пролітали над їхніми будинками. Я щиро вважав, що таке неможливо в реальності. Але в тому ж рекламному буклеті, який розносить 88-річна сусідка-активістка, написано про прогрес ініціативної групи, яка виступила за зміну маршрутів літаків, що прямують до вже цілком реального аеропорту імені Рейгана у Вашингтоні повз наше селище. Не можу сказати, що мене хоч якось турбує звук літаків (все-таки аеропорт розташовано досить далеко), але сусіди вважають, що це знижує вартість їхніх будинків, і вони готові боротися за свої права. Це викликає повагу.

Люди не тільки піклються про свої сім'ю чи будинок. Вони не лише розмірковують про плюси й мінуси президента своєї країни. Вони самостійно проходять весь шлях від свого будинку до президентового офісу. Прикрашають свій двір на всілякі свята та власноруч беруть участь у благоустрої вулиці. Й ось сусід уже підказує мені, як правильно сортувати сміття, бачачи, як я скло й картон складаю в один бак. Жителі містечка разом і постійно обговорюють майбутнє шкіл своїх дітей, активно беруть участь в їхньому керуванні. Й ось уже батьківський комітет запрошує нас, як новеньких, на фуршет у будинок до одного з батьків, де досвідчені діляться якимись своїми секретами життя спільноти. Інші сусіди дбають про співіснування в рамках нашого селища, підтримуючи літніх або хворих. Разом ходять до церкви. Дійсно щиро дякують односельчанам за висунення в органи управління, спочатку селища, потім містечка або штату. Підтримують. Агітують. Голосують. Й інших закликають, ненав'язливо, але апелюючи до їхніх конституційних прав та обов'язків. І потім тільки переходять в обговоренні на рівень держави.

Зауважте, що я нічого не сказав, що держава робить і має робити для громадян, а сусіди особливо це й не обговорюють. Джон, сусід навпроти, сказав мені одного разу, що є поліція, є чесний суд і є армія – йому більше нічого від держави не треба. Якщо чесно, то й мені нічого більше від держави не треба. Дивує тільки, чому в Україні держава хоче для людей бути набагато більшим, при цьому не завжди виконуючи своїх базових функційї на відмінно.

Як підсумок першого року: освіта важлива, так само, як і рівний доступ до неї, незалежно від кольору шкіри, національності, мови, сексуальної орієнтації, рівня добробуту чи обмеженості фізичних можливостей. При цьому держава не зможе забезпечити вам усіх благ, навіть витрачаючи велику частину державного бюджету – багато чого залежить від самих громадян, від їхньої самоорганізації та залучення, зокрема в турботу про своє тіло, свій будинок, свою вулицю, своє селище, штат, державу. І наявність усього цього разом в одному місці водночас позитивно дивує поки що найбільше.