Про розгін наметового містечка.

Деблокувати вулицю для проїзду варто було самим мітингувальники. Її блокування у принципі було алогічним. Навіть у 2014 році блокувати проїзджі частини почали лише після силового розгону Майдану під стелою.

Блокуючи Грушевського, протестанти карали не владу, а киян. За те що не підтримали їхніх вимог. Бо саме кияни довше чекали "швидких", гірше рухалися центром. Де-факто протестувальники налаштовували столицю проти себе.

Переговори про деблокування велися. При цьому ключовою домовленістю, яка обговорювалася, було залишення чи навіть розширення наметового містечка в Маріїнці під ВРУ і зняття наметів із проїжджої частини. Правда, сторони так і не домовилися, бо сприймали одне одного як вороги.

Читайте також: Під Верховною Радою силовики знесли наметове містечко. ВІДЕО

Спроба пояснень розгону містечка наявністю зброї чи закликами до повалення режиму дуже зручна для влади. Чи реалістична – ніхто точно не доведе, довіра до влади настільки низька, що повірити про підкидання гранат набагато легше.

Протестувальники протидіяли розгону, пояснюючи це самозахистом. Саме так пояснювали свої дії протестувальники у 2014 році. Різниця в тому, що 2014-го на кожному етапі протистояння були значні сили, які намагалися залагодити ситуації без силового протистояння. Цього разу таких не було. 

Справді можна було чітко фіксувати перебільшення самозахисту (палиці, каміння й інші речі були задіяні часто для провокування, і це було дуже успішним).

Поліціянти в багатьох випадках навіть не намагалися себе стримати, хоча перед ними були хай і ті, хто провокує, але громадяни, спокій яких вони покликані захищати. Цим наша поліція справді дуже подібна до міліції 2014 року. Часто просто мстилися за те, що змушені були мерзнути місяцями перед містечком чи за пораренних у попередніх протистояннях колег. Чи просто самореалізовували себе через насилля. На жаль, маємо і такі випадки.

Читайте також: Кулеба: Єдина війна, яку можемо собі дозволити, – це війна із зовнішнім агресором

Найпафосніша і найганебніша сторінка цього фарсу – реакція міністра внутрішніх справ. Для Авакова дна немає. Він просто хвалився насильством власних підопічних. Тим самим демонструючи, що саме це заоохочують він і вся політична верхівка, яка не відмежувалася від його ганебних дописів.

У ситуації навколо розгону немає тих, хто здобув. Ми всі разом втратили. Знову стали свідками, що із 2014-го у сприйнятті громадян як цінності для держави українські правоохоронні органи не дуже просунулися. І тут маніпулятивно посилатися на негативні приклади інших поліцій при розгоні демонстрацій чи мітингів. Тоді вже можна одразу орієнтуватися на Північну Корею чи Росію – там застосування сили культивується. У цивілізованих країнах насилля як кінцевий аргумент максимально відтягується, а його застосування кожного разу надприскіпливо аналізується. У нас, вангую, ми отримаємо або виправдання його, або імітацію "розслідування". Політичної відповідальності міністр-балагур не понесе – більшості він потрібен як цементувальний елемент і контролер усіх внутрішніх військ. Опозиція матиме шанс згуртуватися, але вже зараз йде міряння "хто раніше заяву вивісив", а не пропозиція плану дій для недопущення подібних ситуацій в майбутньому.

Розвивається той, хто робить із усього, що трапляється, висновки та не повоторює помилок. Інші ж змушені рухатися по низхідному колу посилення насильства (дія породжує протидію). Вирватися зможемо лише тоді, коли по ту сторону бачитимемо не ворогів/агентів Путіна, а опонентів, з якими краще знайти точки дотику. Бо якщо в нас точно по той бік вороги, то альтернативи насиллю немає. І це шлях у нікуди.