MENU

Велич "русского мира" треба постійно здобрювати кров’ю, мовами і землями інших народів – поетеса

1929 0

Скоро усі народи колишнього СРСР можуть відзначати сумну дату – 80 років тому, 13 березня 1938, у всіх школах СРСР як обов'язковий предмет для навчання була введена російська мова. 

В дійсності ж вона майже вичавила зі шкільної програми мови корінних мешканців різних куточків імперії. Рідній мові якутів і марійців, українців і казахів повісили ярмо – мова селюків. І тепер я розумію тих, хто цього не стидався. Село на підсвідомості не здавалося і трималось за рідну мову, як за рідну ниву! 

Пам’ятаю розповідь своєї мами. Вона 16-річною дівчиною приїхала з Сахновщини на Донбас, і одразу опинилась в російськомовному середовищі. Дома вона ніколи не чула в побуті російську, навіть на уроках російської вчителька розмовляла українською, ну а вірші Пушкіна, звичайно, читались російською…

На Донбасі моя мама пішла в вечірню школу, де 16-річних не було – за партами сиділи 25-річні хлопці з Уралу, Вологди, Саратова… і україномовних там не було, тому що місцеві мешканці Донбасу (які були абсолютно всі україномовними) вчасно або майже вчасно закінчили школу і отримали освіту в 17 років. В єнакіївській вечірній школі за партами сиділи російські недорослі під 30 і більше. 

Читайте також: Щоб українець до тебе заговорив українською, треба бути афроамериканцем – журналіст

Коли мою маму викликали до дошки і вона починала відповідати українською, клас реготав до нестями. Навіть вчитель.

Мама приходила в гуртожиток і плакала. Одна дівчина порадила їй терміново вчити російську и «чёкать», а то так «и останешься селючкой». Ні, моя мама не стала «чёкать», але все життя розмовляла російською… тільки пісні завжди співала українські. І в шафі у нас стояли українські книжки. За що я їй дуже вдячна. І взагалі вдячна, що в нашій родині дітям можна було ставити будь які питання і бути допитливими. І стосовно мови також. 

…Оскільки я колишня вчителька, я буваю інколи занудою і починаю з «палеозойської» ери… 

Коли я була малою, ми часто їздили до моєї бабусі на В’ятку, на малу батьківщину мого батька. Їхали довго. Приїздили вранці з Донбасу в Москву, цілий день стояли по чергах в ГУМі, а ввечері сідали на потяг, який наступного дня привозив нас в Йошкар-Олу (Марійська республіка на той час). 

В Йошкар-Олі ми кілька годин чекали автобус до Санчурска (Кіровська область). Він віз нас глухими лісами на північ, в яких інколи зустрічались села. Потім ми довго, годин п’ять, тинялися дерев’яними (просто з хлипких дощок) дорогами Санчурска в очікуванні наступного автобуса. Від Санчурська ми їхали ще далі на північ, і ліс був ще глухіше, і сел вже ніяких ми не зустрічали. Нарешті - кінцева зупинка. Велике село (в їхньому розумінні) і … знову дорога через темний ліс до села моєї бабусі. Якихось 5 км пішки або підводою. Як пощастить. Майже кордон Кіровської області і Марійської республіки. До речі, нам треба було подолати від залізничного вокзалу до хати 60 кілометрів, але їхали ми цілий день. Як за царя Гороха. 

Я була допитливою дитиною з гуманітарним уклоном. Ще в другому класі я завела зошит, в якому порівнювала етимологію українських і російських слів – «лікарня» від слова «лікуватись», «больница» від слова «болеть» тощо.

Звичайно, мені стало цікаво, що значить слово «Санчурськ», бо з топонімікою Сахновщини ( батьківщиною мами) я на той час вже розібралась. 

На жаль, чіткої відповіді я не отримала, єдине, що я почула – це слово марійське, бо колись тут жили марійці. І навіть назва бабусиного села – марійська. Але село і райцентр наразі російські. Тобто колись марійців потіснили… 

Моя допитливість не давала мені спокою і мені хотілось більше дізнатися про марійців, бо в мене дома буда книжка «Казки народів СРСР» і там я таку народність не зустрічала. Бабуся сумно сказала мені, що в селі марійців немає, їх дуже не люблять, бо кажуть, що вони злі. Але вони не злі, якось буденно додала бабуся, звичайні… Хоча дуже часто нападають на росіян. Село на село. І так багато років. А може й сторіч… і змінила тему розмови. 

Одного разу мої батьки кудись поїхали, а я залишилась з бабусею. І як раз того вечора (десь на галявині в далекому лісі) була бійка «село на село» і марійці вбили молодого росіянина – мешканця села. Бабуся чомусь подумала, що я нудьгую і вирішила піти до ізби небіжчика зі мною. Так би мовити урізноманітнила дозвілля міської онучки з України. 

В великій горниці на лаві стояла труна, було чимало людей, стояло виття… Мені набридло рахувати дерев’яні колоди з мохом у щілинах і я почала смикати бабусю і проситися додому. Але вона сказала, що залишиться до ранку і відправила мене додому саму. 

І ось іду я селом. Глупа ніч… (як любила казати моя сахновщанська бабуся) Слава Богу, я була ще мала і нічого не боялася. Це пізніше, коли я згадувала той вечір, мені ставало моторошно – ніч, покійник, одна на сільській дорозі, а навколо густі ліси, з яких часто на подвір'я приходять вовки та ведмеді. Маму наступного дня трохи не вхопив удар і вона вже не залишала мене на бабусю. Чим дуже здивувала її – що ж тут такого?

Ця історія з росіянином, убитим марійцями, і взагалі з марійцями дуже запала мені в душу і я не давала дорослим покою і питала, чого прогнали марійців з їхньої землі і зайняли їхні села. Уявляю, в яке складне становище я ставила дорослих, адже моя російська бабуся опинилась в цьому селі не так давно – в рік народження мого батька. А потрапили вони туди після звільнення мого діда, який ще тривалий час був на вільному поселенні, і тільки потім вони опинились в цьому ведмежому кутку… звідкіля звільнився мій дід - я так ніколи і не дізналася. Про це в родині мовчали. 

 
Мою допитливість і співчуття до марійців задовольнили - пообіцяли, що коли ми будемо їхати назад (через Йошкар-Олу), то погуляємо столицею марійців і я більш дізнаюсь про цей народ. Але коли це сталося, я не побачила нічого цікавого – звичайне місто, де не було нічого марійського. Тільки якесь кафе чи ресторан з марійською назвою.

В кафе я не пам’ятаю ніякої марійської кухні. Точніше, пам’ятаю, що мама дивувалась, що її не було. Тоді я причепилась до офіціанта і запитала, як буде марійською хліб. Для мене це було нормальним – я ж знала і російську, і українську! Він здивувався і наче образився - марійською розмовляють тільки в селах! (Пізнаєте прийомчик?)

Я стала питати батьків: «А ті марійці з села, що вбили росіянина, знають марійську мову?» Здається, ми залишились без десерту і мене потягли на вокзал…

Звичайно, я тоді не знала, що у «малих народів СРСР» був дозволений ліміт «національної гідності» – 7 листопада надівались національні костюми, співались пісні на рідній мові, в яких дякували росіян за щастя і звільнення. І все. Так само було і в республіках – у українців – гопак, вареники, «Ти ж мене підманула», у білорусів – «Косив Ясь конюшину», бульба… 

Коли розвалився Союз, корінним народам імперії дозволили відкривати школи, вивчати рідну мову, відроджувати костюми і традиції пращурів. Тобто піднявся чималий сплеск національної свідомості. І в повітрі запахло бажанням не називатися «молодшими братами». 

Про це мені розповів племінник батька, який приїхав до нас в Горлівку в 1993 році, і був дуже здивований, що не побачив в нашому місті України – всі розмовляли російською, всі вивіски були російською. Він не розумів – чому так? Де співоча українська мова, де український козацький дух і спрага до волі? Він підкреслено ввічливо казав «в Украине» і запевняв, що скоро всі в Росії почнуть так казати. Навчились же казати замість Марійської республіки Марій Ел! (авжеж, почнуть… їм наше «в» як ніж в імперське серце). 

На той час мій брат і його батьки покинули глухе «російське» село і переїхали до Йошкари-Оли. Бо це було найближче місто. Він розповів мені про марійців і про їхнє прагнення відродити націю. І дуже підтримував їх – вчив марійську, вважав, що всі мешканці Марій Ел повинні знати мову землі, на якій живеш. І з болем навів приклад інших народів. Він розповів, що був у відрядженні на Півночі і бачив, як винищуються корінні народи – їх просто споюють. Приїде з тундри оленевод в шубі на голе тіло, набере кілька ящиків горілки і назад, в чуми або в яранги. І йому вже байдуже, що з його землі висмоктують нафту і алмази. 

Він був дуже прогресивний, мій брат. Можливо, моя російська бабуся встигла йому щось розповісти. Те, що не встигла сказати мені… Він пишався тим, що був в серпні 91-го на Новому Арбаті і блокував БМП Таманської дивізії…

Але відверто зізнався, що боїться одного – хитра влада начне відволікати народи від боротьби за гідне життя байками про зовнішнього ворога і закличе народи гуртуватися навколо Москви, щоб Америка не напала на Росію. Він не даремно боявся… бо сам не встояв.

Минув час, і він підтримав дії влади в Чеченській республіці, в Грузії, в Криму, на Донбасі… і вже не захоплюється співочою українською мовою і нашою спрагою до волі. Ми – «фашисти, вороги і запроданці». 

Наразі російська влада розуміє, що «зовнішній ворог» скоро втратить популярність і російська «велич» затріщить по швах, як старий жупан, і тому починає закручувати гайки з середини.

Бо велич «русского мира» треба постійно здобрювати кров’ю, мовами і землями інших народів. Нещодавно в Росії почався новий етап русифікації, іде «зачистка» – «в российских регионах зачищаются от языков коренных жителей, везде проводится смена учебных программ, от неправительственных организаций требуют вести работу только на русском языке…» А чого дивуватися? Стоять же в містах Сибіру і Уралу пам’ятники «первопроходцам», які «осваивали земли русские, отражая вражеские набеги аборигенов»… 

Напевне «в российских регионах зачищаются от языков коренных жителей» для того, щоб той, хтось ще живий з того далекого марійського села, остаточно закарбував собі на лобі, що він «русский». І щоб та невеличка купа бурятів, яка ще вважає себе бурятами, гордо написала в графі «національність» - «русский», і щоб зібрався натовп нових «русских» «с раскосыми и жадными очами» і пішов захищати «русский мир» за межами Росії. 

…До чого ця моя сумна оповідь? Я – колишня вчителька. І завжди наводжу приклади, порівнюю, прошу аналізувати. 

Під колеса пропаганди можуть потрапити навіть свідомі люди. Навіть ті, хто йшов під колеса Таманської дивізії. І їм вже буде байдужа доля п’яного оленевода в кожусі на голе тіло, і мова корінного народу-сусіда. Вони радіють – «Кримнаш!» І обурюються, що в Україні народ повертається до мови пращурів і кількість україномовних людей зростає! 

А це не входить в плани карлика – «где русский язык, там и Россия», «у России нет границ»… 

І якщо російську мову вже почали захищати на теренах самої Росії, то нам слід очікувати, що цей «захист» з новою силою почне «тушкою або чушкою» просочуватися в Україну. За допомогою кіно і акторів, вистав і пісень, нових легенд про «розп’ятих російськомовних хлопчиків»…

В бій піде дискредитація українців, фальсифікована або вкрадена історія. Але найголовніша зброя – тонкі струни ностальгії за минулим (читай – за молодістю) – кафе «Катюша», «Голубі огоньки», єлей на радянщину. Особливо на тлі війни і цін на комунальні послуги…

В будь якому випадку, ми повинні це очікувати і бути наготові дати опір російській пропаганді. А кращий опір – розмовляти українською мовою. І ніякі «какаяразница», «мованеначасі» недоречні. Якщо вже російську мову почали «захищати» в Росії, то не «какаяразница»… 

Читайте також: Говоріть красиво! 5 книг, які допоможуть вивчити українську мову

Хтось скаже: «Можно подумать, если мы все заговорим на украинском, станем лучше жить»!

Станемо! 

Євреїв, як і українців, вбивали за рідну мову. Вони вчили іврит маленькими купками, ризикуючи життям в прямому сенсі слова, передавали його нащадкам як найцінніший скарб. Хіба ви відмовити євреям в мудрості і розумі? Особливо на тлі розквітаючого Ізраіля, де шанується рідна мова як ні в якій країні світу! 

Останнім часом часто чую про успіх реформаторів Грузії і ріст економіки та рівня життя цієї чудової країни. І майже ніхто не додає, що грузини відмовились від російської мови і включили «зелене світло» грузинській. Там з вами російською можуть побалакати тільки ровесники кінофільму «Приходьте завтра»…

Молодь знає грузинську, англійську і т.д. тому що країна і економіка націлені на Схід, а не на Мокшу. Свідомість націлена на прогрес, а не на півників з гівна. Так, російську ніхто не забороняє – розмовляй собі, читай, дивись «Кубанських козаків», але сходинки в майбутнє – грузинські. Вважаю, грузини не просто відродили рідну мову, вони цим відродженням перевантажили свідомість, вичавили совок з голови і змінили ментальність.

Тетяна МАЛАХОВА


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  

Новости