Із віком більше тягне до природи. Дотик до трави чи землі стає важливішим, ніж дотик до пластику.

Є теорія, що з віком люди більше тягнуться до землі, бо готуються до "переходу туди, звідки прийшли". Мені здається, причина зовсім в іншому: у прагненні вхопитися за те, що є органічним і живим, вхопитися за молодість. Зрілість потрібна молодості, бо одна із рис молодості – нерозуміння самої себе. Розуміти молодість ти починаєш тільки після неї.

Після того, як Марінетті полишив власний "футуризм", він почав думати над тактильним мистецтвом. Мистецтвом, у якому головне – не погляд чи слух, а дотик. Мені це подобається: із віком усе більше цінуєш те, як і до чого ти торкаєшся. Поверхні речей часом стають важливішими, ніж їхня "функціональність". А від поверхонь живих істот (о’кей, хоча би тієї ж трави) часом зриває дах.

Я часто думаю над тим, чим для нашої людської культури є взуття. Це ж не зовсім одяг, це також бар'єр для нашого контакту з землею – і водночас захист від неї. У давні часи не мати взуття означало бути бідним: взуття, отже, дорівнює добробутові та цивілізації. Але зараз одне з найбільших моїх задоволень – це йти босоніж по чистому піску островів на Десні (хто був там зі мною, знає про що я).

У Рене Магрітта є картина із взуттям. "Червона модель", здається. Ви пам'ятаєте: черевики, які раптом перетворюються на людські ступні.

Думаю, це хороша метафора культури. З одного боку, культура ховає, опосередковує, вбирає нашу оголеність у щось, що її захищає. Із другого – вона прагне доторку до чогось найглибшого, прагне тієї гостроти емоцій, яка можлива тільки через беззахисність.

Це як взуття, яке робить тебе ще більш босим. Це як бар'єр для дотику, який робить твій дотик іще відчутнішим, іще незабутнішим.