MENU

Поет і жандарми

2758 0

Біля пам'ятника Тарасу Шевченку люди, які прорвали кордон поліції.

У День народження Тараса Шевченка українці не могли потрапити до його, головного із тисяч пам'ятників, у столиці держави, нація якої вважає поета своїм Пророком і Творцем. 

Поета оточили жандарми та ізолювали його від  нації, яка потоками стікалася до підніжжя монументальної постаті Українця.

Те, що я бачив на власні очі, не могло вміститися у мою людську і національну свідомість. Для чого увесь центр Києва був перетворений у тюрму, яку по периметру охороняли тисячі і тисячі озброєних до зубів жандармів?

І у центрі цієї тюрми височів ув'язнений Кобзар!

Тарас Шевченко, безумовно, був українським націоналістом і самостійником. Можливо, з-під його пера не зійшли політично сформульовані клейноди державності, як це невдовзі зробить Микола Міхновський, але смисл життя він вбачав у тому, що сталося у 1991 році, – щоб його Україна, яку він любив понад життя, здобула волю і стала державою.

Якби ти, Тарасе, бачив, що зробили псевдодержавці із твоєю Україною, оточивши тебе чи тінь твою кам'яну незліченними редутами жандармів!

А я тобі поясню те, чого ти попросту збагнути не міг би, якби ти потрапив у нашу демократичну дійсність.  Справа у тім, що ми перебуваємо на такій стадії державотворення, що "вожді" нації уже не можуть зустрічатися віч-на-віч із цією нацією. То уже така стадія, коли така стріча тих, що правлять, із тими, якими правлять, смертельно небезпечна для перших. Така стріча уже є неможливою. Вони так далеко один від одного, що зустрічатися  не можуть.

Є така традиція у "вождів" – робити патріотичну міну і йти до твоїх стіп із вінками. А як їм вчинити цей ритуал, коли задля того треба повиповзати зі свої конторських нір і вийти на вулицю? А на вулиці – народ, який може порвати їх на шмаття. 
 Тому вони й взяли тебе у жандармський полон, щоб оминути народні шпіцрутени і з фальшивими поклонами прорватися до тебе.

Силовики на вході до парку Шевченка

Але страх перед народом за сподіяне скував їхні ниці голови, і  навіть тисячі і тисячі жандармерії виявилося замало, аби подолати цей страх. 

Вперше за роки незалежності керівники держави не поклали вінки до пам»ятника Тарасу Шевченку 9 березня.  Вперше. 

Тарас Шевченко, який вчора був закований редутами жандармерії від  свого народу, практично усе життя  своє бунтівне і страдницьке мав справу із жандармерією. Десь так, як нинішній "Беркут", що уже під іншою назвою вчора оточив Тараса, виглядали ті, які прийшли його арештовувати у 1826 році і тримали у казематах царської охранки. Уже через три роки – другий арешт за наказом Третього відділу, який здійснював Окремий жандармський корпус.

Але ж то були жандарми Миколи Романова і Бенкендорфа. А тепер? Чи думали ви, бузувіри, що ви робите, перетворивши уродини Пророка у вакханалію жандармського сказу?

Читайте також: Яким був Тарас Григорович Шевченко. Цікаві факти

У сатиричному романі "Брати або Могила для тушки" я довго думав, як зобразити кульмінаційний момент, коли брат-праведник, Василь Петрушка, піднімає повстання проти іншого брата-негідника, нардепа-олігарха.  Що йому вкласти в уста на віче, коли народ, запалений його словами, піде на прю.

 І я вклав своєму герою такі слова:

" – Хто сказав, що пам'ятники – мертві. Кам»яні чи залізні, але вони нігди не мовчать. Якби вони мовчали, то нащо вони людям, ті пам'ятники? Аби не дати затьмарити нашу пам'ять. Тому ми їх  й воздвигли у кожному селі ще у 90-му році. Щоб ти, наш Пророче, не дав нам вмерти у ганьбі. – Василь Петрушка розмовляв із Тарасом Шевченком, а поміж ними двиготіла, як розколисане море, заспана і многолика, стожила і німа рушійна сила історії. – Ану, браття, послухайте, що він нам каже. Бо для того ми його покликали у село на майдан, навпроти церкви, аби його слухати. Ану, що Тарас Григорович бачить, дивлячись на нас? – І далі, як глас волаючого у пустелі безнадії, почувся плач національного предтечі:

Світе тихий, краю милий.
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано, 
За що, мамо, гинеш?..
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.

– А що діється, Тарасе, у нашому селі із його садками вишневими коло хати? Що ти бачиш звідтам із небес у таких самих спокон віків українських Задвір’ях тут під Карпатами, як у твоїх Моринцях понад Дніпром?

Степи мої запродані
Жидові, німоті.
Сини мої на чужині
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає
І могили мої милі 
Москаль розриває.

– Гіркі твої пророцтва, Тарасе. Ти як у дзеркало дивився понад сто літ тому. Ти усе бачив у тому дзеркалі. Нашу душу українську, яка видалася тобі, як

…начетверо розкопана
розрита могила.

– І чому то так сталося в нашій Україні, яка нині, неначе й на волі, а постала перед світом, як розрита могила. Чую, чую, що ти кажеш:

Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами.
І навіки проклянетесь
Своїми синами.!

– Сталося так, як ти сказав. Бо братолюбія твого жаданого нема. Є вампіри, які п»ють кров із рабів отих німих, яких ти озолотив своїм словом. – Василь вів діалог через століття, але, здавалося, що їх справді двоє.

Люди позирали то в один, то в другий бік, то на голову свого уряду парафіяльного, то на пам'ятник, і усім їм купно вірилося, що то ожив Кобзар і з-під брів своїх суворих протикає кожного колючим поглядом і піднімає – зі скрипом і спротивом – рабів із колін. І кожен з них відчув, як він підноситься понад самим собою, виходячи із шкаралупи власного єства, і вливається у тіло вселенське, яким є народ. Кожен чув, що перестає бути обділеним і безсилим одинаком, а стає всемогутнім і нездоланним Велетом. І сила Велета розривала гідністю і люттю жилаві руки, які уже не звисали немічними кінцівками, а піднеслися вгору і розгойдували атмосферу дзвонами непокори.

– І що нам діяти із цією наругою? – голова громади уже не мав потреби говорити, бо сама ця громада розверзла онімілі уста і в один голос випустила із гарячих грудей безсмертні рядки національної молитви:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров»ю
Волю окропіте!

– Бо то правда, брати мої і сестри, ну чого варта та воля, не  скроплена кров'ю. Пересохла, як український чорнозем у спопеляючу посуху.

Але народ уже не слухав Василя і сам промовляв словами пророка:

Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море.

Вулкан, що кипів у кожному, розірвав земну кору, як павутину. І полилася довкруж храму розпечена лава.
Народ рушив з місця. Народ уже не слухав. Ані живих провідників, ані мертвих пророків. Він більше не міг стояти у стійлі. Він рушив вершити суд…"

Читайте також: Капітуляція, або Обвислі "Мускули миру"

Під цими рядками роману стоїть дата – 2012 рік. 

Я переробив на п'єсу і запропонував провідним театрам. Корифеї театру кивали на мене пальцем – ти що, народ до бунту кличеш?

Майдан стався рівно через рік.

Василь БАЗІВ, для UAINFO


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки



Правила комментирования »  

Новости