Сьогодні знову почув історію, як дівчина ледь не наклала на себе руки через нещасливу любов. Добре все, що добре закінчується.

У юності я пережив нелегку любовну залежність (можна цей стан називати як завгодно), тому, здається, розумію ситуацію ізсередини.

Читайте також: Ціна кохання – самотність

Всі ті «темні алеї», біль у грудях від, як здається, недостатньо пристрасного погляду, нірвана інтимної близькості з коханим/коханою, важкі ревнощі і тортури почуттями, розчарування, екстаз блаженства впереміш із напливами ненависті – все це лише невеличкий арсенал із життя мучеників кохання…

Незрідка світогляд так звужується, що вже не видно нікого, окрім Нього/Неї. Як писав поет С. Вишенський з іншого приводу, «В суїцидній культурі є спуск та узвіз// і несила зійти з перегонів».

Черговий конфлікт може виявитися фатальним для того, хто виявиться слабшим у поєдинку, хоча це звучить малоромантично.

Вже не кажу про нервові розлади чи пізніший цинізм, так званий донжуанізм на грунті гігантського розчарування, душевне спустошення – аж до порожнин, які нічим заповнити! – або муже/женофобію…

Вже пізніше, із плином літ, дехто із тих, хто пережив такі спустошливі стани, раптом відкриває для себе ще одну, майже непереносиму, правду, яка, якщо коротко, зводиться до того, що це було що завгодно, лише не любов….

Читайте також: Руйнівна сила почуттів: еволюція кохання

Можна поспівчувати Йому чи ЇЇ. Людина має здатність робити себе безперервно нещасливою. Треба частіше ходити до планетарію, щоб нарешті по-справжньому відчути нашу крихітність та закинутість. 

Проте саме тоді ми вже готові полюбити по-справжньому.