Якщо країну не вдається швидко реформувати фронтально, проактивні українці у проактивних містах вирішують не здаватись і змінювати її знизу вверх – під’їзд за під’їздом, вулиця за вулицею, квартал за кварталом, пише у своєму блозі на "Новому часі" економіст Павло Шеремета.

Навіть якщо країну поглинула глобальна тенденція деіндустріалізації, проактивні українці у проактивних містах вирішили і тут не розчаровуватись, а перейти від промислової стратегії до стратегії креативного прориву. 

Якщо в минулому столітті прогресивним вважалося вибирати і розвивати галузеві, дуже часто промислові, кластери, то у XXI столітті жодна відповідальна людина чи організація, уряд чи міські ради зокрема, не може взяти на себе відповідальність за такі рішення. Наприклад, хто міг передбачити, що в Івано-Франківську настільки успішно розвиватиметься ресторанний кластер, а у Тростянці Сумської області – продовольчий?

Лауреат Нобелівської премії з економіки Пол Кругман вважає, що такі явища є часто цілком випадковими, з розряду пощастило/не пощастило, такими, на які жоден уряд не має і не може мати жодного впливу. Наприклад, Івано-Франківську пощастило, що у свій час туди переселився Юрій Филюк, а тростянецьку кондитерську фабрику викупив потужний транснаціональний інвестор, роль якого у розвитку міста важко переоцінити.

Читайте також: Юрій Филюк: Бізнес – не самоціль. Це інструмент для чогось більшого

Тому набагато ефективнішим зараз вважається не вибирати кластери, а розвивати крос-кластерні платформи, тобто фактори, які спрацюють для всіх можливих кластерів: такі як освіта, підприємництво, творче і критичне мислення, відкритість, інклюзивність, толерантність, довіра. Стимулюючи такі крос-кластерні платформи, органи місцевого самоврядування можуть таким чином збільшити ймовірність появи і розвитку конкурентного кластера, радше ніж створити його з нуля.

Саме цьому був присвячений форум "Креативний прорив", який пройшов у Львові 9-10 березня. Автор численних публікацій на тему креативного міста Чарльз Лендрі дав на ньому дуже влучне, на мій погляд, визначення: "Творче місто – це етос/ідеал/характер, що розширюють можливості, й місце, де існують умови для того, щоб люди могли думати, планувати і діяти з уявою та спільною метою”. 

Тут потрібно зробити декілька наголосів. Перш за все – це критична важливість характеру міста з його духом і цінностями. Чи як туристи, чи як переселенці, ми часто говоримо "Мені подобається аура в цьому місті" або “Мені тут не подобається”. Проблема постсоціалістичних індустріальних міст якраз полягає в тому, що вони дуже часто мають однаково нудний і безхарактерний вигляд. Багато мешканців досі почуваються дискомфортно з вираженням якоїсь унікальності чи на особистому, чи на муніципальному рівні. І тут корисною буде ще одна цитата Лендрі: "Місто – це не місце в просторі. Це драма в часі".

Тож керівна еліта міста, громадські лідери зокрема, повинна бути драматургом, який описує і структурує цю драму в часі. Наприклад, візійна група "Креативне місто Львів", що складається із представників бізнесу, науки, громадського сектору і влади, визначила цю "драму" таким чином: "Місто гідного життя, базованого на довірі, чесності, взаємоповазі та взаємодії, що веде до добробуту, самореалізації та суспільного блага через розвиток креативності – здатності та відваги до творення нових смислів, продуктів та форм. Саме можливість реалізувати свій творчий, інтелектуальний, бізнесовий потенціал для максимальної кількості людей, і при цьому брати на себе відповідальність за долю міста тут вважають основною цінністю. Разом із нетолерантністю до корупції та новою традицією взаємодовіри це дасть можливість побудувати нову, креативну економіку. Основою розвитку міста стає наявність потужного креативного класу (для якого наведені вище цінності і цілі є органічними) та його інтеграція в усі сфери економіки, міської влади та суспільного життя. Водночас ми виходимо з того, що кожна людина від природи своєї є креативною, здатна до творчості та до новаторства. Саме тому місто має створити якнайкращі умови для прояву креативу та для самореалізації".

Читайте також: П'ять речей, які дивують у Сполучених Штатах

Другий наголос – на слові діяти, адже лише думати, планувати і формувати візії – є необхідно, але далеко недостатньо. Саме тому, зокрема, Вінниця, Житомир і Львів, за підтримки німецького урядового фонду GIZ "Інтегрований Розвиток Міст в Україні" серед іншого започаткували формат майстерень міських проривів, які полягають у визначенні, плануванні і втіленні шестимісячних проривних проектів, таких як розробка і запуск міських мобільних аплікацій, елементів електронного міста, покращення туристичної інфраструктури, усунення черг у поліклініках та інших дискомфортів і "точок болю" містян.  Дуже влучно тут робить мер такого складного економічно міста як Детройт, який щотижня сідає з 15-20 мешканцями міста у міській приймальній і запитує їх, що він може відремонтувати (чи "пофіксити") наступним. "Від пожежних гідрантів до справжнього економічного процвітання у Детройті – довга дорога, але мер вважає, що він може туди прийти – один нудний крок раз за разом", – цитує Financial Times. 

Юрій Филюк із "Теплим містом" і Промприладом в Івано-Франківську йде шляхом, описаним у книзі The Smartest Places on Earth (автори Antoine van Agtmael, Fred Bakker), яка описує, як промислові міста, що занепадають, "іржавіють", у розвинутих країнах стають новими центрами глобальних інновацій: (1) лідер/команда бере (2) серйозний міждисциплінарний виклик, (3) створює екосистему співпраці, (4) ділиться своїми знаннями і досвідом, (5) будує фізичний простір, (6) активно залучає таланти, (7) розуміє конкурентні загрози для міста; (8) співпрацює з бізнесом задля залучення капіталу і управлінських вмінь і (9) університетами задля розробки проривних ідей і досліджень. Саме тому критичним є завершальний наголос – зі спільною метою.  

Спільна мета в Малайзії – це бути визнаною, як розвинена країна до 2020 року. Для того, щоб бути визнаним як розвинена країна, ВВП повинно бути $12 500 на душу населення по номіналу. Коли країна поставила перед собою таку мету у 1991 році, ВВП складало $3000 на душу населення, як і в Україні. ВВП Малайзії у 2016р. складало $9500 на душу населення, у той час як в Україні – $2500 за даними Світового банку. Але насправді я хочу сказати про малайзійське місто Малакку, яке оголосило ще у 2011 році, що Малакка вже є розвиненим містом, оскільки його валовий регіональний продукт перевищив $12 500 на душу населення. Чому українські міста не можуть сформувати для себе таку спільну мету.

Спільна мета націлює. Загальна мета об’єднує. Амбітна мета – надихає. Вона окрилює. Вона розправляє плечі. І тоді і ти, і місто не скиглить, і не шукає винних навколо і не впадає у "психологію жертви". Натомість воно шукає можливості. Навіть коли воно помиляється і падає, воно швидко піднімається і рухається далі. Чим більше буде в країні таких міст – тим успішнішою буде країна.