Після ефіру, в якому недоговорили на певні теми, попили кави з Павлом Вольвачем, який не поділяє моїх оптимістичних спостережень щодо мовної ситуації в Києві.

Ну, ми обидва начебто маємо певний письменницький слух, бо з цього живемо, не довіряти слухові Павла в мене якось не виходить, але й щодо своїх слів, що української довкола мене стало значно більше в останні роки, я певен.

Читайте також: Природа зневаги й ненависті до української мови в Україні

Я недодумав, чому так, і на каві дійшли лише до того, що я звертаюся до людей українською, тобто певним чином їх провокую, чую відповідь українською і йду собі задоволений далі. А Павло йде працювати ведучим в актовій залі університету, мовчки на всеукраїнському радіодиктанті, й чує, якою мовою говорять між собою студентки в коридорі, й сумний повертається на своє радіо.

Тобто все зводиться до старого радянського плакату "Болтун – находка для шпиона", і "болтун" тут я, "шпійони" вже під мене підлаштовуються. А Павло не видає, якою мовою хотів би зі "шпійонами" спілкуватися, й отримує мову за заводськими налаштуваннями. Ось за цю мову за замовчанням насправді й іде борня. Не за те, щоб забути якусь іншу, а за те, щоб першою зі списку вивалювалась українська.

Читайте також: Україна без українського – це Україна з російським

Але ми недоговорили й на каві. Вже після я зрозумів, що мені насправді байдуже, якою говорять між собою студентки, якщо вони зайшли в аудиторію, заговорили українською й написали диктант без помилок. У нас просто різні вимоги, мабуть. Мене хвилює лише публічна сфера – держслужбовці, ЗМІ, сфера послуг тощо. Якою мовою розмовлятимуть всі ці люди в ліжку чи на пікніку мені абсолютно байдуже, бо ми живемо у вільній країні. Якщо в інших ситуаціях, наприклад при дзвінках на українське радіо, вони вживатимуть українську. Якось так.