Днями один вельми шанований (або не вельми шанований?) історик піддав сумніву визначення, щодо якого останнім часом у нас ніби було досягнуто консенсус: мовляв, Україна ніколи не була колонією Росії, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Аргументи: класична колонія не постачає кадри для метрополії, а українці регулярно обіймали найвищі посади в державі – від канцлера до генсека. Або: метрополія завжди заможніша від колоній, а власне Росія була найбільш занедбаною територією в імперії. Ну й тому подібне. Мені не йдеться сперечатися у фаховій царині. Можемо назвати статус України за римською традицією "провінцією" (від лат. pro vincere – те, що завойовано) або за давньоперською "сатрапія" або якось іще. Термін "колонія" працює краще, бо в ХХ столітті проведено чималу інтелектуальну роботу з подолання економічної та ментальної залежності від колишніх завойовників мало не в половині держав – членів ООН. Ця галузь знання називається "постколоніальні студії", і ці напрацювання якнайкраще описують саме наші актуальні проблеми. Тож операційно все-таки колонія, а далі хай теоретики чубляться.

У тому, що "фантомні болі імперії" в нашому випадку ніяк не фантомні, за останні чотири роки остаточно переконалися мільйони українців. Орієнтація на "спільний" досвід, "спільні" цінності, "спільну" історію або культурні надбання, "спільний інформаційний простір" у найкращому разі підміняє актуальний порядок денний, у найгіршому – формує ніяк не символічну п’яту колону, яка полегшує геть не символічний реванш із подальшим імовірним процвітанням у складі загнилої тиранії. Тому позбавлення від антикварного інтелектуального компаса, стрілка якого звично вказує на північний схід, є не менш актуальним завданням, ніж відмова від військової співпраці (done!) та економічної кооперації (майже). Сюди б іще додати внутрішньополітичні практики, але то вже як вийде.

Читайте також: Не стати "пижиковою шапкою": коли байдужість – не на часі

Алгоритм культурного звільнення, як уже згадувалося, добре вивчений і придатний для використання: реконструкція власного суцільного історичного наративу, повернення до актуального обігу символічних постатей, ключових текстів, мистецьких традицій, аж до побутових звичок. Витіснення (так, так, витіснення!) мови меншості мовою більшості. Ну й, безумовно, позбавлення реперних пам’яток чужого володарювання, починаючи від пам’ятників і закінчуючи топонімами. У цьому сенсі кампанія з дерадянізації була й повинна бути лише першим кроком зламу нав’язаної матриці. Успадкований інтелектуальний ландшафт має бути переосмислений – не прополотий, а саме переосмислений. І ось тут ми стикаємося з реальними викликами.

Немає нічого простішого за механічну заміну ідолів Ілліча статуями Кобзаря. Будьмо відверті: тут ми повторюємо тоталітарні штампи. "Пушкін – наше всьо". Гаразд, уже домовилися, що не "всьо" й навіть не "наше". Тож поставмо на його місце правильного генія й заспокоймося. Стоп! Так не працює! По-перше, не варто аж так уже відмовлятися від усього, що напрацьовано в імперський період,  зокрема за участю вихідців із нашої сатрапії. Воно всього лише має бути вмонтоване у світовий контекст. І тоді, скажімо, Тургенєв опиниться десь поруч із Флобером, а Толстой – із Гюґо та Мопассаном, а далі вже питання чесного вибору. Власне, це вже потроху відбувається, зокрема, у шкільній програмі з літератури. Серйозно, я не проти вулиці Пушкінської за умови, якщо поруч з’явиться вулиця Байрона.

Читайте також: Дві України – довкола й усередині нас

По-друге, і це наразі головне, доведеться перечитати, передивитися, перевчити й, повторюся, переосмислити весь наш культурний спадок. Заново відкрити для себе все це, починаючи з Шевченка, Франка, Лесі Українки, вставивши їх у загальноєвропейську рамку. Познайомитися з Шевельовим, Чижевським, які в цьому допоможуть. Зрозуміти, про що вони, бо все не так очевидно, як видається на поверховий погляд розчуленого патріота з досвідом босоногого дитинства.

Але тут постає справді дражлива тема. Бо за роки окупації виросло багато поколінь щирих патріотів, які мають консервативні смаки, вважають себе єдиними можливими носіями традиції та ніякого перекодування не бажають. Для них портрет у рушнику важливіший за весь доробок Могилянки з Острогом, весь Український авангард і Розстріляне відродження, не кажучи про поточний культурний процес. Другорядність, обмеженість, герметичність, поклоніння "зіркам", єдина чеснота яких у тому, що вони українські (маю на увазі "народне" мистецтво зразка районного будинку культури й агресивну, хоча колоніальну за своїм корінням естраду), – ознаки не просто провінції в побутовому сенсі, а саме provincia в її споконвічному розумінні. Метою звільнення є свобода, а не залежність від власних маргіналів. Імперія всередині.