Стурбованість політикуму фізичним розвитком нації різко зростає перед виборами, особливо перед парламентськими та місцевими. Бо на скрижалях політології написано: у будь-якій незрозумілій ситуації відкривай спортивні майданчики, пише для "Тижня" Максим Віхров

Перемоги це не гарантує, але точно не нашкодить, оскільки наша культура дозволяє говорити про спорт як про покійників: або добре, або нічого. Засіваючи округ гречкою, можна наразитися на звинувачення в підкупі виборців, але важко пригадати, щоб комусь дорікали спортмайданчиками. Бо фізкультура – то святе! За наявності ресурсів можна будувати футбольні поля, прокладати велодоріжки, ремонтувати стадіони, спонсорувати змагання, а принагідно й самому продемонструвати здорове тіло, у якому, за непідтвердженими даними, живе здоровий дух. Якщо виборці випишуть квиток до Києва, можна очолити якусь спортивну федерацію – і почесно, і престижно, та й держфінансування федерації отримують тепер напряму, без посередництва Мінмолодьспорту... Коротше, як писав де Кубертен, "низький, о Спорте, тобі уклін!".

Читайте також: Журналіст: Наша шоу-політика є засобом маніпуляції настроями й увагою суспільства

Так само політики дбають про духовність. Допоки церква в лідерах суспільної довіри, кандидати фотографуватимуться зі священиками, чекінитимуться на свята у храмах тощо. Щоправда, спорту, на відміну від церкви, контакт із політикою шкодить набагато менше. Приміром, для УПЦ МП зв’язок із "русским миром" обернувся масовою втечею вірних до Київського патріархату. Але я ще ні разу не чув, щоб хтось не пускав дітей на майданчики, встановлені, наприклад, Олександром Вілкулом. Або щоб хтось вийшов із Федерації важкої атлетики, бо її очолює Олександр Герега – той самий, який у січні 2014-го голосував за диктаторські закони. Вочевидь, спорт у нас не поза політикою, а радше понад нею: вілкули приходять і (хочеться вірити) йдуть, а спортмайданчики залишаються. І користі від цих майданчиків набагато більше, ніж від пропаганди фізкультури та спорту, яку намагаються вести чиновники.

І річ тут не в чиновниках, а в тому, що пропагувати спорт не треба взагалі. Так, у нашому культурно-політичному контексті це звучить єретично: як не пропагувати спорт, коли народ наш хворіє, спивається, недобирає медалей на олімпіадах, буквально вимирає?! Нічого не скажеш, аргументація сильна. Але набагато більшою єрессю для мене є позиція, що народ – це збіговисько кволих на розум інфантилів, яких треба безперестанку виховувати й наставляти, інакше вони тільки те й робитимуть, що цмулитимуть пиво, аж поки повиздихають. Ще дивніше чути, що людей до спорту треба привчати. Фізична активність – це не корисна звичка, а природна потреба. Щоб люди її задовольняли, їм необхідні зручне місце й трохи вільного часу, а не напутливе дзижчання біля вуха. Достатньо сходити в київський Гідропарк чи будь-який спортмайданчик у спальному районі, щоб упевнитися: там, де є умови для занять спортом, ними користуються, причому не лише діти та молодь. Фітнес-клуби, тренажерні зали, басейни, спортивні гуртки та секції також не стоять порожніми: українці готові не лише користуватися спортивною інфраструктурою, а й платити за неї, причому без жодного державного напоумлення.

Читайте також: Жінки й диктат здорового способу життя

Єдина суттєва перешкода на шляху до масового спорту – це вкрай нерівномірний доступ до спортивної інфраструктури. Пригадую, як дітлахами ми грали у футбол на засмічених пустирях, займалися паркуром у недобудовах, плавали в річці, вартій написання санітарно-епідеміологічного трилера. На щастя, зараз уже не 1990-ті й суспільство стало вибагливішим. Однак кандидати засівають спортмайданчиками переважно "жирні" округи – багатотисячні спальні райони великих міст, де очікується найпотужніший електоральний ефект. Тому що глибше в провінцію, то менше футбольних полів, басейнів, секцій тощо. Тут також потрібна не агітація (і не подачки благодійників), а гроші вкупі з можливістю користуватися ними на власний розсуд, а в перекладі експертним сленгом – децентралізація та партисипативні бюджети. Власне, подивіться на проекти, подані киянами на фінансування з громадського бюджету. На першому місці освітні ініціативи (220), на другому – спортивні (124). Люди хочуть іще більше спортмайданчиків, скейт-парків, катків тощо. Для порівняння: комунальних проектів лише 55, екологічних – 41, соціальних – 35. Висновки, як на мене, цілком очевидні.

Що ж до олімпіад, то професійний спорт – це зовсім інша парафія. Тут уже йдеться про задоволення не потреб, а особистих і кар’єрних амбіцій. Там, де від людини вимагають робити неможливе, ризикуючи здоров’ям і життям, є місце для звитяги, героїзму та патріотичної самопожертви. Але герої – це завжди одиничні екземпляри, які з’являються на примху долі. Якщо ж державі потрібні передбачуваніші результати, треба створювати гідні умови для професійних тренувань, давати спортсменам гарантії, формувати спортивні школи, словом, інституційні передумови для розвитку українського спорту. А пропаганда фізкультури... навіть не знаю, кому вона потрібна взагалі. Хіба що самим пропагандистам.

Найкращі публікації з блогів відтепер у твоєму месенджері! Підписуйся на UAINFO у Telegram: https://t.me/uainfo_org