Я не люблю циганів. Я навмисно називаю їх так, а не ромами. Бо боюсь я саме циганів.

Боюсь тим дитячим страхом, про те, що якщо лягти голодним, то вони насняться. І це вже страшно.

Боюсь, бо вони ходять босі, варять ширку, боюсь, бо не можу знайти у собі розумінь для їхнього способу життя і ставлення чуже/своє.  

Але той шматок відео, яке я бачила, коли розганяли табір, і ті купа коментарів у моїй стрічці, примушують мене боятися уже не циганів/ромів. 

Читайте також: Циганофобія: після Путіна і депутатів, роми – третій об'єкт по ненависті

Я зараз в країні, чиє суспільне має 5 редакцій, які мовлять мовою біженців. Смаглерів. Тих, кого часто рибацькими суднами переправляли сюди. Тих, кого сюди ніхто не кликав. Мовлять мовами тих, кому важко, тих, хто трохи бунтує і часом не трохи, а дуже асоціальний. Мовлять їхніми мовами, бо просто вважають їх за людей, яких ліпше адаптувати до життя тут, ніж мати з ними протистояння. 

Читайте також: Цыганский гипноз соцсетей

Бути людиною означає визнавати право на "бути" за іншими людьми. Чинити самосуд означає ризикувати, що ймовірно хтось поряд свого часу вирішить, що його прав достатньо, щоб гнати в шию вас. Вирішить, бо чутиметься сильнішим. 

Боляче, кароч і стрьомно

Найкращі публікації з блогів відтепер у твоєму месенджері! Підписуйся на UAINFO у Telegram: https://t.me/uainfo_org