Якість української журналістики – питання для України таке саме одвічне й болюче, як і якість української політики, пише для "Тижня" Денис Казанський

Перелік претензій суспільства до журналістів майже такий самий великий, як і до політиків, і за бажання його можна було б опублікувати у вигляді окремої брошури. Важко заперечувати, що якість контенту у вітчизняних ЗМІ справді кульгає. Але склалася така ситуація з об’єктивних причин.

Проблеми журналістики багато в чому зумовлені тими самими чинниками, що й проблеми політики. Головна з них полягає у відсутності незалежних джерел фінансування, необхідного для нормальної роботи. На жаль, наші громадяни не готові платити за контент ЗМІ, так само як не готові платити партійні внески на утримання партій. Інформацію український обиватель звик отримувати безплатно. А в цьому випадку, як відомо, починає працювати дуже просте правило: замовляє музику той, хто за неї платить. Ніщо не береться з повітря. Навіть у віртуальному світі інтернету.

На сьогодні платними в Україні є тільки друковані ЗМІ, яких, на жаль, стає дедалі менше. Колективи журналів і газет залежать про своїх читачів, тому вимушені мимоволі тримати марку та докладати зусиль, щоб створювати якісний продукт. Інакше вони просто втратять покупців.

Ціни на друковану пресу в Україні найнижчі в Європі. В усіх наших сусідів газети та журнали коштують дорожче, тому українським ЗМІ доводиться балансувати на межі рентабельності. І все ж таки навіть у такому непростому становищі фінансові відносини породжують відповідальність редакцій перед читачем. У журналі, звичайно, теж можна розмістити замовну статтю. Але в гонитві за швидкими грішми є великий ризик втратити в майбутньому набагато більше. Адже читач, купуючи в кіоску те чи інше видання, голосує гривнею. І якщо певної миті якість матеріалів в улюбленому ЗМІ його не влаштує, він просто віддасть перевагу конкурентам.

Але якщо з газетами чи журналами все більш-менш зрозуміло, то з телебаченням та онлайн-медіа ситуація зовсім інша. Інформацію з цих джерел громадяни звикли отримувати безплатно. І переламати цю традицію буде дуже складно. В Україні практично немає культури пожертвувань на інтернет-ЗМІ та їхньої передплати, які поширені в розвиненіших країнах. Вітчизняний ринок реклами також украй обмежений. Забезпечувати себе й утримувати редакцію за рахунок рекламних банерів і публікацій із відповідними позначками з онлайн-медіа вдається одиницям. З інформаційними телеканалами ситуація ще гірша: глибоко збиткові всі поголовно.

Читайте також: Не час помирати: навіщо нам потрібні традиційні медіа

Спробу створити незалежний (від олігархів) телеканал і прожити на пожертвування три роки тому зробили власники телеканалу 3S.tv журналіст Савік Шустер і його партнер Павло Єлізаров. Вони пропонували телеглядачам каналу купувати спеціальні клубні картки за 100 грн і таким чином фінансувати його роботу.

"Я звертаюся до вас, до середнього бізнесу, запрошую до нас в акціонери, інакше ми не зробимо канал, який не залежатиме від олігархів. Запрошую людей купувати клубну картку й ставати частиною нашої команди: брати участь у програмах, звертатися до нас, радити. Але, головне, ви будете гарантами свободи слова", – анонсував Шустер програму відкритого фінансування телеканалу 3S.tv.

Власникам клубних карток гарантувалася можливість голосувати в прямих ефірах, а також потрапляти до студії як глядачам. Але цей експеримент завершився невдачею. Телеканал Шустера пропрацював один рік і був змушений закритися через брак грошей.

Інший спосіб створити незалежний від олігархів телеканал – суспільне мовлення. Загалом це проект потрібний і корисний. У багатьох європейських державах провідні телеканали фінансуються саме з податкових надходжень, що дає їм змогу не залежати від великого бізнесу та зберігати об’єктивність. В Україні ж довгий і важкий процес створення Суспільного триває вже не перший рік, але поки що без особливого успіху. За словами одного з членів правління НСТУ Романа Вінтоніва, відомішого в Україні під псевдонімом Майкл Щур, причина в надмірній бюрократизації. Державний "Перший Національний" виявився великою, неповороткою та дуже неефективною махиною, яку команда реформаторів уже не перший рік намагається зробити керованішою. За словами Вінтоніва, на телеканалі працювало близько 10 тис. людей, що можна порівняти з колективом металургійного комбінату. У межах реформ штат уже скоротили на кілька тисяч осіб, але на якості контенту це поки що не позначилося.

Порядок фінансування НСТУ визначено законом. Із бюджету Суспільне має отримувати 0,2% видатків його загального фонду за попередній рік. Таким чином, у 2017-му ПАТ "НСТУ" мало б отримати 1,2 млрд грн, проте в бюджеті на той рік було закладено лише 75% цієї суми, тобто на 309 млн грн менше. У зв’язку з цим НСТУ торік не вистачило коштів на виробництво програм.

Читайте також: Питання безпеки. Чому нам потрібне суспільне мовлення і яким воно має бути

2018-го ситуація має виправитися. Але побачити якісь реальні зрушення ми зможемо, очевидно, лише в 2019-му. Якщо все складатиметься вдало, то в Україні все ж таки з’явиться незалежний та об’єктивний телеканал із загальнонаціональним покриттям. Але для того, щоб він зміг працювати, пожертвування зі громадян державі доводиться збирати примусово, у вигляді податків. Кожному українцеві утримання Суспільного обходиться щомісяця приблизно в 2,4 грн.

В онлайн-медіа, де такого примусового збору грошей бути не може, журналістам залишається лише продавати передплату на свої матеріали або сподіватися на добровільні пожертвування читачів. Але успішних прикладів роботи такої моделі в Україні одиниці. Не так давно вдалося зібрати 1 млн грн журналістам видання "Історична правда", які запропонували своїм читачам жертвувати гроші у так званий вічний фонд – ендаумент, який у майбутньому допоможе проектові працювати. Кілька сотень тисяч їм вдалося залучити через оголошення у Facebook. Ще близько 300 тис. грн пожертвував неназваний бізнесмен. Проте цей випадок є винятком із правил. Інші вдалі кампанії зі збору коштів згадати важко.

У таких реаліях виживати українським медіа доводиться переважно завдяки дотаціям інвесторів, іноземним грантам або джинсі, тобто замовним статтям, що розміщуються без позначки про рекламу.

З інвестором усе просто. Зазвичай це політик чи бізнесмен, який використовує власне ЗМІ для захисту своїх інтересів. Об’єктивність матеріалів його при цьому цікавить уже в другу чергу, а іноді не цікавить зовсім. Іноземний грант в українських реаліях часто стає порятунком для ЗМІ, оскільки дає змогу не думати про заробіток і при цьому писати об’єктивні матеріали. Біда лише в тому, що отримати такий грант буває непросто, й усім підряд його не дають. Тим, кому не вдається придумати й захистити грантовий проект, залишається виживати лише завдяки різноманітній "заказусі".

Публікувати джинсу за стандартами журналістики, зрозуміло, не можна. У Європі та США кар’єра журналістів, яких звинувачують у розміщенні таких матеріалів, одразу ж закінчується. Але в Україні до такої практики ставляться з розумінням і колеги по цеху, і читачі. Відвідувачі сайтів заплющують очі на джинсові матеріали, оскільки розуміють, що журналістам теж треба якось жити. При цьому самі платити за контент не готові, що пояснюють якраз низькою якістю роботи "продажних журналістів". Мовляв, самі знають, як себе прогодувати. Так коло й замикається. І доки в українського суспільства не з’явиться звичка платити за контент, навряд чи можна розраховувати на якісні зміни в журналістиці.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram