Кожний із нас потрапляв у ситуацію, коли він чи вона були меншиною.

Наприклад – блондин серед брюнетів; повненький серед худих; низький серед високих; інтелектуал серед не інтелектуалів; юний серед зрілих тощо.

Ви можете сказати, що аналогії такі собі. Але в кожного вони свої.

1992 року я писала дипломну роботу на факультеті журналістики Київського державного університету. Це був етносоціологічний нарис під назвою "Життя темношкірих і ставлення до них в Одесі". Тоді я досить добре знала земляцтва, їхніх керівників, мені розповіли купу історій, і серед них немало трагічних і просто сумних, я була знайома зі змішаними сім’ями й із дітьми, народженими від таких шлюбів.

І тоді майже кожний із опитаних мною мав досвід образ і принижень саме через колір шкіри.

Потім, у 1997-му, я написала серію матеріалів про людей, хворих на СНІД і на ВІЛ. Нагадаю, що в Одесі була зареєстрована перша жінка, хвора на СНІД. Це сталося в 1985 році. Я була знайома з нею. Ту жінку інфіковав статевий партнер, це встановлено. Він її кинув. Вона потім вийшла заміж за здорового чоловіка й народила здорову доньку.

Але до мене в редакцію тоді приходили люди, які отримали такий діагноз після оперативних втручань. Приходили ті, які не були ґеями чи лесбійками, проститутками чи асоціальними громадянами. У кожного з них була своя невесела історія. Серед цих людей були і 17-річні, і 70-річні. Був лікар, чия інфікованність відбулась через кров ургентного хворого. Лікар виявився недостатньо захищеним.

Читайте також: Портников: Середньовічне дикунство – й ми живемо серед таких дикунів

Ви б знали, які історії безумовної любові та безумовної підлості я тоді почула! Про милосердя і жорстокість, про підтримку й намагання знищити.

Після опублікованих у міській газеті текстів, "найніжніше", що мені писали в листах (а тоді писали листи в редакцію), було таким: "Дай бог, чтобы ты осознала на собственной шкуре то, что ты защищаешь".

А потім були тексти про ромів. Я родом із Татарбунарського району, що на Одещині. Це південь, це таке замішування етносів, що капець. 1992 року саме в Татарбунарах був перший на території України циганський погром.

Позаминулого року, коли на Одещині вибухнула Лощинівка (зґвалтування і вбивство восьмирічної дівчинки начебто ромом), циганам знову палили будинки, виганяли із села – й активну участь ц підтримці такого неподобства брали представники районної та обласної влади, правоохоронних органів.

Зараз усе ще проходять судові засідання. Обвинувачення розвалюється, оскільки експертизи виключають участь підозрюваного у вбивстві та зґвалтуванні через незбіг ДНК. Хто цікавиться темою, легко знайде подробиці в ґуґлі. Звинувачуваний уже в СІЗО підхопив туберкульоз. Ромів вигнали із села, де родини побудували будинки й мешкали роками. Люди, до речі, звернулися до суду з цього приводу.

Тоді мені у приватні повідомлення писали прямі погрози й обіцяли привести циганів жити до мене в хату. Практично те ж саме писали в коментарях. Це було пекло й жах.

Я тут не пишу про відомий уже виступ в Одесі. Тенденції зрозумілі.

Читайте також: Погодьмося не погоджуватися: що не так із нашими дискусіями

У нас існує купа непроговорених і/або табуйованих тем. І це не лише ті, які стосуються окремих етносів.

Ми висміюємо, ображаємо, гнобимо людей через вік, стать, хвороби, сексуальну орієнтацію, професію, місце народження, місце проживання, освіту, мову, походження, прізвище, ім’я – через інакшість, яка не вкладається в нашу обмежену картину світу.

У нас абсолютно відсутні традиції та культура обговорення гострих/чутливих/дражливих/делікатних тем. У нас страшенний дефіцит моральних авторитетів. Ми так і не отримали незалежні медіа.

У країні не створена система комунікації влади та громадян. Влада ніколи не хотіла, не могла й не намагалася вчитися розмовляти з людьми. Не царська то справа, як виявилось.

У нас немає запасних варіантів і ще одного життя. Ми живемо в ситуації травми й невизначенності, страху та злості, роздратування і паніки, абсурду й невпевненості.

Яку країну ми будуємо? Чому відбувається те, що відбувається? Чому спочатку приймаються рішення, а потім ціла купа "політтехнологів" намагається "розрулити" тему або просто затикнути рота? Чому влада не працює проактивно, не прогнозує ані своїх рішень, ані своїх дій, ані розвитку подій хоча б на два-три роки наперед? Чому ми, громадяни, маємо споживати оцю вічну популістську жуйку політиків і керівників держави, які роками міняються кріслами й ніяк не можуть відірватися від бюджетного корита?

Якщо влада не спроможна, спроможним має ставати суспільство. Суспільство – це ми з вами. Ніхто, крім нас.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram