Бігати в Києві дуже важко. Нічим дихати, але звикаєш. Але те, що бачиш навколо – це просто біль. Кожен метр перетворюється на внутрішній діалог та довжелезний список «to do»:

Чому не прибирають? (Це про стіну окурків по переметру Будинку профспілок)

Чому парки ремонтують влітку, коли в них мають гуляти? (Це про Володимирську гірку) 

Чому зробили гарні лавочки напроти кошмарної бетонної стіни? (це про алею художників)

Чому дитячі майданчики розвалюються? (Це про колись красиву Пейзажну)

Читайте також: Неудобные проблемы, которые украинская власть никак не хочет решать

Чому з московської каплиці лунає проповідь на всю Десятинку (це про відоме місце)

Чому немає досі парковок і штрафів адекватних за паркування в місцях явно з іншим призначенням? (це про Софіївську площу)

Чому 7 років не можуть завершити будинок і тротуар? (це про готель на розі Прорізної і Володимирської)

Чому ларьки і ярмарки в наче цивілізованому парку? Скільки має отримувати адміністрація, щоб терпіти такий несмак? (це про парк Шевченка)

Чому розкидане сміття на проїзній частині? (Це про Льва Толстого)

Бігти по Києву – це все одно, що бігти в себе вдома, коли не прибирав 2 тижні і всі ці 2 тижні діти мали повну свободу без нагляду. Це дуже боляче і дуже важко.

Розумієш масштаб катастрофи. Злишся. Психуєш. На себе в першу чергу. Бо більше особливо нема на кого.

Читайте також:  За 10 лет Киев вырос на 596 домов. ДОКУМЕНТ

І просто вдихаєш майже тотальну безвихідь. Бо або ти припиняєш будь-яку діяльність і живеш ремонтом, або ти маєш заплющувати очі і робити вигляд, що все добре.

І все ж внутрішній список: подзвонити на 1551, написати скаргу,  написати звернення,  подзвонити в 102.

А так все добре. Цвіте акація, бузок. Столики на вулицях стоять. І неймовірна біла заздрість до тих, хто має змогу бігати за містом.