«Кіборги», щойно показані на «1+1» далися важко.

Не думала, що додивлюся. Кожен, буквально кожен образ викликав в уяві цілу галерею очей, облич, рук, усмішок, які завжди зі мною…

Читайте також: "Кіна не буде?": чому в Україні все дуже погано з кінопрокатом

Хлопці з Волині, Миколаєва, Львова, Харкова, Полтави, Києва, світлини з Іловайська, Донецького летовища. Їх так багато, кого ми оплакували, перед ким ставали на коліна.

Комбати, солдати, волонтери, які потрапляли перед перехресний вогонь.

Священники, які до кінця несли свій обов'язок перед українським народом і Господом. Лікарі, медсестри.

Голоси переселенців. Дитячі погляди. Тоскні хрести меморіальних кладовищ і сільських цвинтарів.

Чомусь згадалася молодесенька мати, яка пригортала до себе свого маленького синочка на вечорі в Косово, либонь отак вона і отримала звістку про загибель свого коханого – по мобільнику…

У фільмі не показано, та ми знаємо, що було потім…

Звісно – кожен образ неповторний, ні про які загальники не йдеться.

А проте як щемить, як багато пригадується.

Підкреслю – за довгий час це перший український фільм, який я сприйняла всім серцем - як сувору, гірку правду життя і як унікальний мистецький твір.

Читайте також: Зі сльозами на очах. Фільм "Міф" "рве дах" у головах старшого й молодого українця – вчений

Хоч і вповні усвідомлюю, що залишилося за кадром. Які розмови не закінчені, які конфлікти не завершено. Вибачаю навіть те, що деякі питання повисають в повітрі. Не знаходять свого адресата.

Бо, власне, «Кіборги» – взагалі суцільний фільм-запитання, звернутий до української спільноти, до влади, до світу.

Увесь драматизм ситуації – та локальна битва за Донецький аеропорт не скінчилася, вона продовжується, тут, тепер. І там – на фронті. І в кожному з нас, в наших душах.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram